Як вона побачила темінь, щоб побачити світло
Цоколівка — це великий будинок з одним довгим темним коридором. Хто в нього вступив, той уже не мав дороги назад. Тому, напевно, Цоколівку ще називають трясовиною, баговинням, мочарами. Також кажуть, що якщо довго вдивлятися у темінь цоколівського коридору, то темінь починає вдивлятися в тебе.
Лєну привезли сюди влітку 2006 року. Вночі. Спочатку тримали в окремій кімнаті, потім перевели до загальної. Там, власне, я з нею й познайомилася.
Перше, що я записала про Лєну, було:
«Худа, бліда, курить, виглядає нормальною, але тут багато нормальних. У чому її секрет?»
Уже потім я зрозуміла, що ніякого секрету не було. Лєна ніколи нічого не приховувала. Вона була саме тою, якою здавалася. Такою, як про неї думають, що вона є.
Ми багато говорили, і кожну нашу розмову я ретельно записувала, бо в мене така звичка. Коли я записую, то можу бути спокійна, що нічого не забуду. Лікарі вважають мою звичку одним із головних проявів хвороби.
Лєна, коли її тільки привезли, постійно плакала. Плакала дуже голосно, завиваючи, і її плач органічно вливався в тутешнє загальне звукове тло. Тут узагалі люблять поплакати, люблять позавивати. Єдина приємність Цоколівки саме в цьому — можеш дозволити собі робити все, що соромився чи боявся робити на волі. Тут можна плакати скільки влізе. Можна кричати несамовитими голосами. Можна кривлятися. Можна гладити чуже обличчя, і одна так постійно робить: як бачить когось, то гладить, гладить, гладить. Словом, тут дозволено все, що заборонено на волі. Але заборонено те, що на волі дозволяється. В цьому й фокус.
Ось як Лєна сюди потрапила. Вона розповідала цю історію багато разів, завжди однаково, тому неточностей і непорозумінь бути не може.
Якось увечері давня Лєнина подруга Пес зателефонувала, щоб привітати з днем народження. Потім сказала:
— Ти ображаєшся на мене, Лєно? Вибач, що я така слабовольна.
— Пес, я не ображаюся на тебе, — відповіла Лєна. — Звідки ти це взяла?! Навпаки, я пишаюся тобою.
— Пишаєшся?
— Пишаюся! Ти молодець. Ти стільки пережила і все одно не здаєшся. Ти не слабовольна, ти сильна. Ти сильніша за мене.
Пізніше Пес усім хвалилася, що Лєна назвала її сильнішою за себе.
— Як новий візок? — спитала Лєна. — Ти виїжджаєш надвір? Тепер ти майже незалежна, правда?
— Ну… — і Пес захлипала в слухавку. — Я виїхала один раз. І знаєш, Лєно, дуже приємно було. Дуже.
— Чому тільки один раз?
— Бо візок зламався.
— То нехай відремонтують.
— Його не можна відремонтувати. Треба новий.
— То нехай батьки підуть у соцзабез, напишуть заяву, тобі видадуть другий.
— Вони пішли, заяву написали. Тепер треба чекати.
— І як довго?
Пес знову захлипала.
— Розумієш, Лєно, візок у соцзабезі видають раз на п’ять років. Такі закони. Якщо мій зламався раніше, то вже нічого не можна зробити, треба чекати п’ять років або купувати за свої гроші.
— Чого ж він так швидко зламався, твій візок?!
— Напевно, я винна, необережна була.
Тоді світ похитнувся під Лєниними ногами. Наступного дня вона фурією влетіла до обителі керівника департаменту соціальної політики Сан-Франциско Богдани Іванівни Бігун.
— Ах ви ж брехуни нещасні! — крикнула Лєна. — Як можна так брехати людям!
Богдана Іванівна сиділа за своїм прибраним столом і усміхалася. Вона нетерпляче чекала на цю зустріч.
— Заспокойтеся, — сказала вона солоденьким голоском. — Що сталося? Ми з вами вже, здається, зустрічалися. Вас Олена звати, так?
— Лєна! Мене звати Лєна!
— Ну, Лєна — це начебто російською, а ви все-таки українка…
— Її візок зламався на першій прогулянці!
— Чий візок? — солоденько перепитала Богдана Іванівна.
— Ви самі знаєте чий. Моєї подруги. Її візок зламався. Я його бачила — це не візок, а корито! Пластмасове китайське барахло! На ньому хіба що з одного кінця кімнати в інший без загрози життю можна переїхати. А якби вона собі на вулиці шию зламала?!
— Давайте стишимо тон розмови.
Лєна замовкла й сіла на стілець навпроти чиновниці.
— Відділ соціального забезпечення, — сказала Богдана Іванівна, — видає інвалідам ті візки, які закуповує держава. Ми особисто не вибираємо візків. Які нам присилають, такі ми видаємо громадянам. І так, вони китайські. Держава не може наразі дозволити собі закуповувати, наприклад, німецькі візки. Вони кращої якості, це правда, але значно дорожчі.
— Але на тих візках, що ви видаєте, небезпечно їздити. Вони ламаються, як сірники.
— Це питання не до мене, зрозумійте!
— А що тепер моїй подрузі робити? Вона знову без коліс.
— За законом ми, на жаль, видаємо візок лише раз на п’ять років. Такий закон. Ми нічого не придумуємо. Вашій подрузі треба було обережніше поводитися з візком. Ці візки пройшли державне тестування. Їх, коли з ними обережно поводитися, деколи вистачає і на довше, ніж п’ять років.
— Слухайте, — сказала Лєна, — скажіть мені правду, не ховайтеся за законами.
Богдана Іванівна стрепенулася:
— Якої вам треба правди?! Яка тут іще правда може бути?!
— Ви пообіцяли батькам моєї подруги візок, телефон і автомобіль, але нічого з обіцяного не виконали.
