— Візок ми дали! Ми не винні, що ваша подруга така розтелепа. Телефон от-от проведуть! Там, здається, майстер зі встановлення серйозно прихворів…
— Ви просто хотіли заткнути їм рота, щоб не протестували більше.
— А проти чого особисто ви протестуєте, га, Лєно? — переможно сичала Богдана Іванівна.
— Вона моя подруга.
— Ну, то йдіть, допоможіть вашій подрузі! Зробіть щось. Купіть їй візок. Що ви до мене причепилися?
— Я не причепилася до вас. Це ваша робота. Ви ж замість того, щоб допомагати інвалідам, тринькаєте їхні гроші. Хіба не так? Скажіть мені правду. Ви ж замовляєте нормальні візки, а видаєте дешеве барахло. Різницю розподіляєте між собою…
Лєна зблідла, її нудило, пізніше вона сама казала, що нудило так, ніби наїлася отруєних грибів або ніби шкірка іспанського помідора пристала до стінок шлунка. Таке стається з людьми, коли вони переживають великий стрес. Організм на фізичному рівні прагне очищення.
Богдана Іванівна верещала:
— Це нахабна брехня! Мені не потрібні гроші інвалідів! Візки пройшли державне тестування! Вони придатні до експлуатації!
— Покажіть мені документи, які це підтверджують.
— П’явка, я викличу міліцію! Причепилася і кров мою смокче!
— Покажіть мені документи.
Богдана Іванівна відвернулася до вікна, щоб узяти себе в руки. Вона шість разів вдихнула і видихнула. Вдихала через праву ніздрю, видихала через ліву. Напевно, вивчила цей прийом із посібників «Як зберегти нерви у конфліктних ситуаціях». Повернулася вже спокійна, із сіро-залізно-блідим обличчям. Такими обличчями можна цементувати каркаси багатоповерхівок.
— Залиште мій кабінет, — сказала. — Я не зобов’язана з вами говорити. Ви інвалідові ніхто. Ви просто істерикувата незадоволена власним життям баба, от ви хто.
— Богдано Іванівно, — раптом благально заговорила Лєна, — я розумію, це така система, ви не можете змінити її самотужки. Але ви можете змінити себе. Можете допомогти хоча б комусь, хоча б трохи. Ці люди — каліки. Багато хто з них шкодує, що вижив. Допоможіть їм, і ви відчуєте, як це приємно — допомагати, а не брехати.
Богдана Іванівна підійшла до Лєни і схилилася так, що Лєні було видно червоні прожилки в білках її очей, було видно райдужні оболонки, в яких усі кольори змішалися в один незворотний колір болота і гнилизни.
Богдана Іванівна шепнула Лєні:
— Ти нічого не доб’єшся, Лєно. І подруга твоя заплісніє у своїй смердючій норі, поки щось від мене получить. Не треба було гратися в демократію, я тебе попереджала. Сміється той, хто сміється останній.
На цих словах чиновниця засяяла каламутним світлом втіленої помсти. Лєна дивилася на це світло і нічого не бачила. Світ удруге похитнувся, але цього разу з такою силою, що, як пізніше казала Лєна, у неї стався землетрус мозку.
Вона схопила Богдану Іванівну за шию і, що було сили, її стисла. Богдана Іванівна захрипіла і заборсалась. Лєна стискала шию сильніше й сильніше. Вона нічого не бачила і нічого не чула. Шия нагадувала їй шланг старенького пилососа, який раптом з’їхав із котушок і, замість всмоктувати сміття всередину, почав це сміття із себе видувати. Лєна мусила його зупинити. Вона кричала:
— Замовкни! Згинь! Я не вірю, що ти є! Я не вірю, що таке буває!
Обличчя Богдани Іванівни посиніло, губи надулися, очі почали вилазити з орбіт. Вона пробувала вислизнути, хапалася руками за Лєнині руки навколо своєї шиї, дряпалася, але лещата Лєни тепер були такими ж залізними, як спершу посмішка Богдани Іванівни. Пізніше Лєна казала, що навіть у роті відчувала смак заліза. Її руки стали залізними, залізними стали м’язи і навіть кров у жилах.
До кабінету зазирнула секретарка Богдани Іванівни і забила тривогу. На її вереск збіглися чиновники з усього поверху. Вони безпорадно стояли у дверях і дивилися, як Лєна душить керівника департаменту соціальної політики. Один зі свідків розповідав пізніше, що розгубився і не знав, що робити.
«Таке не щодня стається, — повторював він, — ви би тільки бачили лице Богдани Іванівни, синє і розпухле, як у жаби, я було, грішним ділом, подумав, що це проявилося її справжнє нутро. Людиною вона була, скажемо чесно, підлуватенькою. Ходять чутки, що вона організовувала в місті криваві собачі бої. Собак брали з притулку для бездомних тварин».
Нарешті двоє чоловіків кинулися колезі на допомогу. Розімкнути Лєнині руки, казали вони, було тяжче, ніж щелепи бультер’єра.
«Ця дівчина мала у сто разів більше сили, ніж ми, два здорових мужики разом узяті. Ми були переконані, що Богдану Іванівну не вдасться врятувати. Ми вдарили нападницю по голові, але їй нічого не сталося. Голова у неї була як свинцева куля. А за секунду дівчина сама раптом обм’якла і впала на підлогу».
