Коли в кабінет увірвалась охорона, Лєна лежала під столом і не ворушилася. Хтось потім стверджував, що в неї з рота йшла піна, але це неправда. Ніякої піни не було. Лєна просто лежала і широко розплющеними невидющими очима спостерігала, як виносять із кабінету Богдану Іванівну, потім — як виносять її, як везуть спочатку у відділок міліції, як щось запитують, як минає кілька днів, як приходять Лєнині батьки і плачуть над нею, як приходить якийсь чоловік і світить ліхтариком їй в очі, як чоловік каже: «Наш клієнт, ми її забираємо», — і як її знову кудись везуть, як вона йде довгим темним коридором і як темінь цього коридору вдивляється в неї, ніби кажучи: «Привіт, я так довго на тебе чекала».
Богдана Іванівна пролежала у лікарні декілька днів, оклигала і повернулася до роботи. Тоді, власне, вона написала начальству пояснювальну записку, де виклала своє бачення передумов трагічного випадку. Було скликано закриту раду за участі мера і двох його заступників, і рада одностайно вирішила, що звільняти Богдану Іванівну з посади немає підстав. Богдана Іванівна на очах у ради просльозилася і сказала: «Дякую вам за підтримку! Це для мене такий стрес, передати не можу! Отак помагаєш людям, зі шкури пнешся, а яка плата…» Синці на її шиї були сині, аж чорні.
Суд визнав Лєну неповносправною і призначив примусове лікування в психіатричній лікарні суворого режиму. Спочатку, остерігаючись нового нападу агресії, її тримали в окремій кімнаті, потім перевели до загальної.
Перше, що сказала мені Лєна, було: «Якби сам Шнайдер приїхав зі Швейцарії подивитися на свого колишнього учня і пацієнта, то й він би тоді, махнувши рукою, вигукнув: “Ідіот!”»
Що ця фраза мала означати, я не знаю, ймовірно, якась цитата, але ніяк не можу відгадати, звідки.
Ми багато говорили. Я коротко пояснила Лєні стан справ. Що в Україні мільйон божевільних. Але, можливо, цілих вісім мільйонів. Найпоширеніші захворювання: алкоголізм, шизофренія, недоумство. У мене особисто шизофренія — я мушу все, що почую і що думаю, записувати. Спочатку записувала на руках, потім на інших частинах тіла. Мене забрали сюди, коли я взялася за внутрішні органи. Записувати всередині себе було би в стократ надійніше. Лєна зі мною погодилася.
Її діагноз я не могла визначити самотужки. Лєна виглядала цілком нормальною, коли перестала завивати ночами.
Хоча іноді вона поводилася все-таки дивно.
Через півроку, наприклад, вона написала заяву головному лікарю, що хоче відмовитися від українського громадянства і що це її законне право. Що вона українка за національністю, але громадянкою держави Україна більше не може бути, бо не вважає закони цієї держави прийнятними для себе. Головний лікар долучив Лєнину заяву до історії її хвороби.
— Я наполягаю на своєму, — говорила йому Лєна. — Я відмовляюся від громадянства.
Лікареві обридло це вислуховувати, і він проконсультувався зі знайомим адвокатом. Йому взагалі-то було однаково, громадянами якої країни є його пацієнти. Але з’ясувалося, що відмовитися від громадянства Лєна не може, бо відбуває покарання за порушення чинного українського законодавства.
— Яка хитромудра пастка, — сказала Лєна і більше до цієї теми не поверталась.
Наступні події були ще дивнішими.
Лєна, наприклад, просила керівництво Цоколівки залатати діру в стіні нашої кімнати, хоча я можу засвідчити, що ніякої діри в стіні не було. Штукатурка обсипалася у багатьох місцях, це правда. Наша сусідка Яха, котра стверджувала, що вона з Чечні, але насправді десь з-під Коломиї, любила моїми олівцями подовбати стіни, але ці сліди теж було важко назвати дірами. Врешті Лєна завісила стіну білим простирадлом і заспокоїлася. Деколи вона дивилася на простирадло так, ніби когось там бачила чи хотіла побачити.
А якось вночі сталося неймовірне.
Яха, дочекавшись, поки всі заснуть, крадькома хотіла з’їсти яблука, які Лєні з волі передали батьки. Яха дуже любила яблука, і груші, і сливи, і взагалі все, що можна було з’їсти. Ми це знали, тому ховали передачі під матрац, або під подушку, або навіть прив’язували до себе торбину з ласощами. Лєна ніколи так не робила. Вона не була жадібною, і Яха цим користувалася.
Так от. Яха тихцем встала і рушила до Лєниного ліжка. Під ліжком, на спокусливій видноті, повинна була лежати заповітна торбина з яблуками.
Пізніше Яха казала, що відразу помітила якусь «нестиковку». Щось у кімнаті змінилося, але вона ніяк не могла збагнути, що саме. Крізь маленьке заґратоване вікно пробивалося тьмяне світло місяця. Яха стояла посеред кімнати і розгублено вдивлялася у зловісні тіні, поки врешті зрозуміла, в чому справа. Тоді вона закричала:
— Вставайте! Вставайте! Сталося щось страшне! Вона зникла! Її немає!
Ми ліниво висунули з-під ковдр голови.
— Яха, що зникло? Яблука зникли?
— Лєна! Разом із ліжком! Ліжка нема! І Лєни нема!
Ми всі попідводилися на крик, загалом шестеро.
Яха не брехала.
Там, де ще ввечері стояло Лєнине ліжко, було порожньо, тільки торбина з яблуками слухняно чекала на свого злодія. Жінки, попри те, що усі вони вже давно втратили відчуття реальності, раптом почали хреститися.
