— Свята Діво Маріє! — синьйор Санчес підскочив, замахав руками. — Йди! Йди геть, Педро! Я краще старого ідіота Гомеса попрошу. Він безплатно сяде на свій довоєнний «опель», провітрить його у горах. За самий тільки бензин! Ви тільки подивіться на цього неробу! Мати з батьком удосвіта вже на виноградниках, а він тільки те й знає, що вино дудлити та легких грошей чекати. Йди геть, бастарде! І п’ятисот не заплачу! Підсяду до Гомеса в «опель», сам поїду і перевірю, щоб від чужинців і сліду не лишилося.
Педро насупився.
— Добре. Давайте гроші.
— Ні! Знаю я тебе! Спочатку зателефонуєш і повідомиш, де ті чужинці. А я перевірю! Перевірю. І тільки як переконаюся, що живі і здорові, що йдуть геть… Що не чіпав ти їх… От тоді-то й заплачу. А тепер — тільки аванс. Не хочеш брати — твоя воля.
Синьйор Санчес уже потягся до купюр, що так і лежали на столі. Педро зловчився, вихопив гроші, поспіхом сховав у кишені.
— Жадібна ви людина, синьйоре Санчес.
— Ти ще мене не судив, неробо! Горбом заробляю… Доньку сам виростив! Тому й гроші ціную! — Санчес ухопив парубка за руку, смикнув до себе. — Уважно слухай… Додому йди. Та не пияч! Спати лягай. Як чужинець вранці прокинеться, я тобі зателефоную одразу ж… Як поряд буде, скажу: «Більше не привозь вовни, Педро! Мені би стару продати». Запам’ятав?!
— І що далі?
— Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив тебе.
Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.
— Куди це ти?! Чи хвіртки нема? — гукнув Ізідорин батько.
— Мені так до дому ближче, — недобре буркнув парубок.
Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.
— Ох, смердота… — Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув — спати час! — та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.
Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» — метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.
«Дебіл!» — вилаяв себе подумки.
Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою — синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.
Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму — спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку — кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.
Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері — на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…
Та за спиною раптом — трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес — очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті — оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.
Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися — і не зойкнув.
— Матір Божа… — верескнув приголомшений Ілія.
Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» — паніка. Смикнув мотику за ручку — де там! Застрягла в голові Санчеса.
— Мамо… — скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки — мамо, мамо…
За огорожею — шурхіт. Є реальність. Озирнувся — кіт на кам’яниці. Поплазував двором: що робити?.. Провалився по лікоть у неглибоку яму. Підхопився. Ухопив синьйора Санчеса за ноги, поволік до ями. Скинув. Роззирнувся — ані гілочки. Згадав, як Гоцик гамселив нападників того дня, коли вони рятували Ізідору. Учепився у пальмову гілку, повис. Теліпався на ній какашкою — ніяк та гілка не відламувалася.
Кинув дурне діло, хотів було мчати у дім, та зупинився, захеканий. Повернувся до небіжчика. Нишпорив по його кишенях, злість у собі роздмухував.
— Покидьок! Тварюка! Убити хотів, да? А не вийшло! Не вийшло.
Запхнув у кишеню триста єврів, що знайшов у небіжчика, побіг до дверей. Зупинився перед ними, поправив рюкзаки — важезними гирями увесь цей час теліпалися за плечима, перехрестився й обережно відчинив важкий засув.
У будинку пахло не вовною, не сукном, хоч більшу частину його окупувала крамничка, — часником і перцем. Ілія обережно сунув темним вузьким коридором. Кухня де? Тільки би скорше знайти маленьку кімнатку поряд із нею. Пробудити брата…
