Усміхнувся: красива, зараза… Шкода, Ілія зарано приперся. Нічого… На найближчому привалі Гоцик відправить його… погуляти: досконало вивчити навколишній пейзаж, місцеву мову, звичаї і традиції чи просто зникнути на годину-другу… щоб не поспіхом…
Автівку вкотре трусонуло на дорозі. Гоцикові думки підскочили, трансформувалися дивним чином. «Навіщо так швидко?» — подумав. Згадав вічно п’яного філософа Моргана… «Іти, реально ворушити ратицями, аж поки страх не зникне… От тоді й зрозумієш, де твоє місце на землі».
Усміхнувся скептично. Йолоп придуркуватий… От Гоцик повернеться, купить пляшку, пояснить: до твого місця на землі ведуть не ноги — серце. А крокувати таки варто. Бажано босоніж, щоб відчувати силу землі. І допетрати врешті: ото і є та швидкість, з якою варто йти по життю. А швидше — то неприродна маячня, гріх, жалюгідна гординя і посміховисько.
— Ізідоро! — гукнув. — Нащо ти взяла автівку?
— Аби встигнути… — Ізідора здивовано глянула на велетня.
— Ми пішки звикли. Правда, брате? — сказав.
Ілія напружився: щось нове почулося у голосі Гоцика. Лагідне, смиренне. Братом назвав. Правда? Тільки у тому, що ноги в кров. Але скніти за спинами Ізідори і Гоцика — ще гірше. Якби мордували ноги дорогою — Ілія йшов би поруч з Ізідорою. І вона, певно, обов’язково посміхнулася б йому.
— Звикли, — пробурмотів. — Але зараз… нам би відірватися подалі… Від того містечка.
Ізідора натиснула на гальма. Жовтогаряча комаха «Arosa» верескнула й завмерла. Дівчина відкинула з чола шовковисте пасмо, повернула до супутників личко.
— Як вас звати? — запитала із викликом.
— Я — Гоцик, — велетень знітився, хмикнув іронічно, мовляв, кінець моєму правлінню, нова командирка з’явилася. Показав на заднє сидіння. — А він Ілія…
Ізідора кивнула, ковзнула яскравим поглядом по хлопцевих обличчях.
— Іліє! — усміхнулася. — Гоцику! — погордливо. — Спочатку моя мрія! Потім ваші…
— І далеко… до твоєї мрії? — зацікавився Гоцик.
Ізідора розсміялася, завела двигун — «Arosa» зірвалася з місця, помчала туди, де небеса тільки обіцяли схід сонця. Правила гри змінилися. Мандрівники до кінця ще й не усвідомлювали того. Гоцик вдивлявся в обриси навколишніх гір, шукав привід для розмови, бо у грудях завелася задьориста радість, штовхала до Ізідори, не встояти.
— Як гори звуться?
— Кордильєри-Бетіка, — замість Ізідори відповів Ілія.
— Кордильєри-Бетіка, — повторила Ізідора відлунням. Показала тоненьким пальчиком на високу верхівку. — Нам туди…
Ілія не запитав: навіщо? Його життям ніколи не керувала жінка — мама не рахується! — ніколи не тягла у невідомі краї, примушуючи стерти оточуючі краєвиди до невиразних і геть неважливих декорацій. Та й не бачив він їх нині. Пестив очима ніжну дівочу потилицю, обережно подався вперед, бо раптом докумекав: може підсунутися до передніх сидінь, відчути запах Ізідориного волосся.
Автівка смикнулася, важко подерлася на гору. Ілію відкинуло назад, на спинку сидіння. «Кляті Кордильєри!» — психонув.
Гоцик вигнувся звіром, нахилився вперед — ніби помагав жовтогарячій комасі долати важкий шлях. Небо уже посірішало.
До верхівки гори лишалося метрів двісті, коли «Arosa» чхнула і вмерла.
Ізідора вийшла з автівки, буцнула по колесу ногою.
— Зрадниця! — гукнула. Подерлася на гору.
Хлопці лишили в автівці рюкзаки, заспішили за дівчиною.
Вона дошкреблася до верхівки тої миті, коли перший промінь вранішнього сонця торкнувся блідих небес. Розсміялася.
— Дивіться!
Гоцик хитнув головою зачудовано, Ілії забило дух. Трійця стояла на високій вершині — від неї гори сповзали до зеленої долини. Розляглася, поділена виноградниками, ланами на акуратні, зелені квадрати. А за долиною до горизонту в білому мареві на увесь білий світ — безкінечне синє море. Марево прозорішало, розсіювалося, висвітлюючи небеса. На горизонті розгорілося невеличке гаряче полум’я, за мить охопило синю воду, і над морем зійшло сонце.
— Блін, радість… — усміхнувся Гоцик.
Ілія опустився на камінь. Мовчав, зачарований. Не зводив очей зі світила — підіймалося усе вище і вище.
Ізідора закинула голову, дивилася в небеса, дихала схвильовано і збуджено.
— Оце і є твоя мрія? — Гоцик проковтнув жадання, підійшов до Ізідори, торкнувся щоки.
Кивнула норовисто, побігла до автівки.
— Хто снідатиме?! — гукнула задьористо.
«А-а-а… Мучитимеш…» — здогадався Гоцик.
Посеред сірого каміння — біла серветка. На ній пляшка вина, надрізаний хамон, білий хліб, зелені з чорними оливки упереміш на пласкій пластиковій тарелі. Хоч натюрморт пиши.
— Ти красива… У тебе красива мрія, — Гоцик сидів на землі, азартно дивився на Ізідору: гра затягувала, Гоцик не звик програвати.
Дівчина розсміялася, відламала хліба, поклала на нього шматочок хамону, простягнула Ілії. Та дивилася на Гоцика.
— У мене багато мрій! Ця — тільки перша.
— Дякую, — Ілія знітився. — Розкажи… Про мрії.
Ізідора підхопилася, вказала на схід сонця.
— Отам… Як іти від сеї гори до моря напростець… На високому березі стоїть дивний замок з високою вежею, — вела, не помічала, як задихнувся Ілія, як хліб застряг у нього в горлі — закашлявся.
