Хлопці перезирнулися, одночасно накинулися на дівчину. Гоцик й оком змигнути не встиг. Високий хлоп ударив Ясмін ножем у груди, другий вирвав з руки золото, підхопили мертву попід руки, потягли в океан.
За два дні чорний, як демон, Гоцик драїв підлогу у благодійній лікарні Севільї, заглядав до Марічки, та надовго не затримувався. Так і не знав, як і про що з нею розмовляти, аби хоч трохи розрадити. Ісусик підтримував:
— Вашій мамі краще.
— Дякую…
Повертався до роботи. Годував з ложки немічних чоловіків — чорних, жовтих, червоних. Яких тут тільки не було: інтернаціонал у повному складі. Хіба що чукчів і зулусів не вистачало. Старенький в’єтнамець ледь розмовляв російською.
— Ты карош! — хвалив хлопця.
— Та й ти нічого… — хмикав похмурий Гоцик.
І так би ті розмови на двох фразах й обривалися, та одного дня сивий азіат попросив Гоцика про послугу.
— Один хороший человек… Паспорт обещал сделать… Хочу домой. Дома умирать. Найди его… Скажи — Данг очень просит.
Гоцик заприсягся: зробить. Попхався шукати блошиний базар на вулиці Ферія, що на ньому, за словами Данга, і крутиться ота добра людина. Дійшов до базиліки Макарена, неподалік палац герцогині Альби. А де ж базар? В’єтнамець пояснював — поряд із палацом і базилікою. Сіпнув місцевого: базар тут, кажуть, а вулиця Ферія — порожня…
— По четвергах, — пояснив той.
У четвер зранку Гоцик уже шльондрав рядами з пістрявим крамом, розкладеним прямо на бруківці. Чого тут тільки не було: від антикваріату до звичайних старих речей, на кшталт давнішніх ластів для підводного плавання. Розглядав не товар, продавців уважно, бо Данг клявся: Гоцик одразу впізнає синьйора Алваро, що він торгує тут старовинними книжками.
Чоловік років шістдесяти, дійсно, виділявся у натовпі геть не смаглявою блідою шкірою, вигадливо постриженою борідкою і солом’яним капелюхом з такими широкими крисами, що ще б трохи — і сомбреро. Під його ногами на газетці — кілька старовинних видань Сервантеса.
— Я від Данга, — сказав Гоцик.
Блідолиций здивовано підняв брови.
— Данг! Азієць Данг. З В’єтнаму… Казав — ви обіцяли, — Гоцик подався до букініста, прошепотів: — Паспорт! Розумієте?
Синьйор Алваро жваво підхопив із землі фоліанти, кивнув привітно.
— Прошу за мною, — сказав так просто, ніби запрошував на каву.
За кілька хвилин Гоцик сидів на диванчику у задній кімнатці невеличкого книжкового магазину. Синьйор Алваро перебирав папірці в ящику письмового стола, зосереджено пояснював:
— Ні! На жаль! Жодного підходящого справжнього документа, що він підходив би… азіату похилого віку, не маю. Можу замовити тільки фальшивий паспорт. Але передайте шановному синьйору Дангу: ми гарантуємо високу якість документа, але й попереджаємо про можливі проблеми.
— А справжні документи для слов’ян… Хлопця мого віку. І жінки років сорока п’яти.
— Можна, — кивнув синьйор Алваро. — Є кілька естонських паспортів старого зразка. Переклеїмо фотографії, і матимете справжній документ.
— Скільки коштуватиме?
— Триста дев’яносто євро за один паспорт. Плюс ваші фотографії. Гарної якості й у світлому одязі.
Гоцик завмер, напружено подивився на блідолицього.
— Перепрошую. Ви… не боїтеся?
Синьйор Алваро усміхнувся, наче обеззброїв, поплескав Гоцика по плечу.
— І вам не раджу. Не допомагає. Я, кабайєро, ніколи людям не брешу. Найкраща гарантія.
Гоцик задумався. Кивнув напружено.
— Добре… То, може, й на це глянете? — поклав на стіл великий смарагд.
Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:
— Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…
Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак — нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок — є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…
— Смарагд.
Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла. Розглядав уважно.
— Чистий смарагд, — усміхнувся. — Давній… Нині так камені не обробляють.
— Продати допоможете?
— Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?
— Без питань.
— Зрозуміло, — кивнув синьйор Алваро. — Тоді й ціна значно впаде.
— Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.
До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.
— За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.
Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.
— Правда, паспорти естонські… — глузливо усміхнувся Гоцик. — Ви тепер Айні Кірвес. А я — Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.
Жінка закивала, на очі набігли сльози.
