— Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? — захвилювався Гоцик. — Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.
Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я — Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.
— Ви там скриньку для пожертв звільніть, бо хотів пару євро вкинути — не лізуть.
Згадав ошелешену фізіономію лікаря біля забитої грішми скрині, усміхнувся.
— Сьогодні у нас яке, мамо Марічко? Двадцять п’яте вересня? Найпізніше першого жовтня вирушаємо. Ви мені вірите? Усе позаду!
Марічка закивала ще дужче, витерла долонею мокрі очі: мовляв, усе позаду… І життя.
Гоцик залишив жінку наодинці з моторошними думками — ніяк не відступали! — пішов до в’єтнамця Данга погану новину про фальшивий паспорт повідомляти.
— Помер… Три години тому, — сказала медсестра, якій він допомагав ходити за дідами.
— Я сам йому яму на кладовищі викопаю, — спустошено відповів Гоцик.
Спи…
Ілія скнів на верхівці круглої вежі, вмовляв себе настирливо: давай уже, спускайся! Квітів нарвати чи що? Жовта кам’яниста дорога давно проковтнула Гоцика, сонце дедалі відчайдушніше видиралося з моря у небеса, вітер розгулявся, штовхав, а Ілія все тупцював на невеличкому майданчику за двадцять метрів над землею. Підійшов до краю вежі, глянув униз, відсахнувся перелякано, та відчайдушна думка застрягла у голові, як та мотика у круглій башці Ізідориного жадібного тата. «Стрибай!» — пекла.
Заметушився, заспішив широкими кам’яними сходами долу. Хлюпнув у лице холодної води із потічка — не допомогло! Безпорадно покрутився по подвір’ю: хоч би Ізідора ще поспала.
Серце тьохнуло. Пішов у дім. Обережно ступив на рипучі сходи: та тихо ви! Зазирнув до кімнати Ізідори.
Нага Ізідора спала на високих подушках. Тонке покривало сповзло, не ховало принад юного тіла. Підклала долоні під потилицю — з неї Гойя маху малював. Тільки тим і різниться, що на картині великого іспанця кучерява красуня, а Ізідорині довгі коси не знають компромісів — прямі, мов дощ, ллються до пупка.
Ілія завмер, забув про пересторогу. Безсоромно роздивлявся кремово-рожеве в променях вранішнього сонця прекрасне наге тіло. Воно не лякало, не бентежило так фатально, як того дня, коли Ілія вперше побачив Ізідорину наготу. Не викликало неконтрольованої ерекції, не штовхало в той же час накинутися на дівчину. Ні… За ці дні Ілія звик тримати себе в руках: наге тіло належало не йому… Гоцику. Та нині у величезному порожньому домі, що вони й досі не знайшли приводу піднятися на його третій поверх, Ілія й Ізідора лишилися удвох. Ілія вперше поцілував поглядом Ізідорини груди так, ніби тільки він один має те виключне, дароване коханням право.
Запаморочилося. Відступив тихо: спи… Спи. Хай очі розплющаться, тіло відірветься від подушок. Ноги йдуть, руки куйовдять волосся. Усміхайся, пливи і їж той твій улюблений виноград, але… спи! Не питай, де Гоцик, не намагайся приховати гнів і розпач, бо все то сон. Спи… Ні гніву, ні розпачу — безкінечний білий день без ночі, і в ньому тільки двоє: Ізідора… Ілія…
Примарні фантазії заполонили серце — пішов на кухню, сам наче уві сні. Різав гострим ножем червоні стиглі помідори — бачив себе. Й Ізідору. Виколупував зернятка з помаранчевих пузатих перців — бачив себе. Й Ізідору. Кришив білий сир, фіолетову цибулину — бачив себе. Й Ізідору. Вимріяне кохання коливалося у мізках збоченими оргіями. Кинув ніж.
— Матір Божа…
Упав на лаву біля столу, обхопив руками кучеряву голову.
— Матір Божа… Допоможи!
Ізідора прокинулася близько полудня. Ілія чув, як рипнула мостина, як зашуміла вода у душі… Тріпонувся всім тілом: мамо… Гоцик перед очі. Скривився зухвало: «Не сіпайся! Ти мужик, чи як?!»
— Господи! Ти ще…
Ілія прожогом — до плити, турку на вогонь! Каву… Він оце саме каву заварює… Каву будеш?..
— Доброго ранку, Іліє.
На голих плечах Ізідори — краплі води. Обмоталася рушником, босі мокрі ступні лишають сліди на дерев’яних сходах. Пішла кухнею, роззиралася напружено, ніби Гоцик під стіл сховався. Зупинилася біля столу. Відкинула з чола пасмо волосся.
— Каву будеш? — ні в тин, ні в ворота ляпнув Ілія.
— Ні.
Тихо відповіла, майже нечутно. Зсунула брівки, прискіпливо глянула в очі Ілієві. Очі кричали: де він?!
— Чому?.. — прохрипів Ілія.
— Дуже… дуже… дуже зголодніла!
Ізідора рвучко розправила плечі, вигнула спину, гордо підняла підборіддя, пішла до Ілії. Зупинилася за крок. Чорними очима Ілії в душу. Кликала і гнала геть, провокувала…
— Добре… Є салат. Грецький. З фетою, — мимрив. — Є яйця. Підсмажити тобі яєчню? Я вмію…
