Ізідора примружила очі, обхопила руками-зміями Іліїну шию.
— Нагодуй мене, Іліє… — прошепотіла збуджено.
«Що?! Отут? Прямо зараз?!» — ледь не вмер.
На плиті зашипіло — кава, чорти б її… Кинувся до турки, відставив. Озирнувся — Ізідора вже сиділа за столом. Рушник сповз, оголив ліву грудь. Не зважала. Дивилася крізь шибку вікна в синє море.
— Яєчню… — чи то попросила, чи то наказала безбарвно.
…Яєчня втупилася мертвими жовтими очима у стелю. Укритий снігом білої фети грецький салат пустив сльозу. Кава простигла. Ізідора відсунула таріль, пішла з дому.
— Ізідоро… Ти куди?
— До моря.
— Я з тобою… — наважився.
— Ні.
Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» — трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море — бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.
Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них — розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе — сильний, відважний — припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…
Вітер у лице — йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.
— Ні!
Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.
— Збожеволію… — констатує пригнічено.
Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.
Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі — стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям — бийтеся! А тим у радість — набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі — гола, нерухома. Очі не в море — уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…
— Ізідоро! — Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.
Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.
— Ізідоро! Благаю… Повертайся! — закричав щосили.
Ізідора усміхнулася зухвало.
— Забери мене! — кинула азартно.
Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?.. Не плавав ніде, крім ванни. Ніколи. Якщо не рахувати екстремального занурення у вкрите льодом озерце…
— Так! Зачекай! Зараз! — закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?
Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні — м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» — підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.
— Я… донесу тебе. До берега! — натхненний.
Ізідора розсміялася задьористо.
— Спочатку дожени!
Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» — подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.
Вікна навстіж — від моря прохолода. Ніч перемішує тишу зі стрекотінням цвіркунів, тихим шелестом дерев. Море завмерло. Перша ніч… без Гоцика.
Ізідора врешті вдяглася. Довгий до п’ят бавовняний сарафан — білий, укритий дрібними компромісними квіточками, коливається від кожного кроку.
Ілія безпорадно завмер у плетеному кріслі, спостерігає: Ізідора кружляє просторою вітальнею з каміном, топче коров’ячу шкуру, кинуту біля нього. «Ні! — переконує себе подумки. — Нізащо першим не заговорю про Гоцика. Нема його. Щез. Тільки я… Й Ізідора».
Ізідора чує Іліїні думки. Завмирає, дивиться на нього уважно. «Ані слова про нього! Ані слова!» — наказують її очі.
— Корюся… — шепоче Ілія.
— Що?!
Ізідора рвучко подається до Ілії, падає на коліна перед плетеним кріслом, обхоплює його ноги руками, кладе голову на Іліїні коліна.
— Люблю тебе… — шепоче вперто. — Ти мій…
Ілія задихається. Торкається долонею шовковистого чорного волосся, веде по ньому ніжно, тремтливо.
— Розкажи мені… — наказує Ізідора.
— Що? — хрипить, голосу свого не чує.
— Головне…
— Я… кохаю тебе. Безмежно і… назавжди, — слова ллються всупереч наказам і лівої, і правої півкуль Іліїних мізків. — Ти… єдина. Прекрасна… Жадана…
— Добре, — буденно киває Ізідора.
Підхоплюється. Сміється. Куйовдить руками довге чорне волосся, наче струшує з нього залишки Іліїних пестощів. Біжить до сходів. Завмирає біля них. Усім тілом обертається до закляклого у кріслі хлопця.
— Добраніч, Іліє! — вимовляє сухо. Зникає на другому поверсі.
Підлога під кріслом — гойд-гойд. Ілія впивається пальцями в тугу лозу билець, нахиляється вперед, до власних колін. Думок немає. Жодної.
