Макс усміхнувся поблажливо — дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з'явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз'яснюватиме. Він — таємниця, варта уваги. Дюк.
— То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… — дозволяє милостиво.
Дора киває — зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
— Ну! Сміливіше! — підбадьорює Макс.
Дора смішно закусює губку і врешті пише: “Не скривдь мене”.
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
— Боїшся мене? — і збудження раптове.
“Так, так”, — киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак… Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна — може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
— Ніколи, — каструє сам себе. — За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно — дякую… Усміхається винувато.
— Врешті! — іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
— Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав — ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори.
Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там — бозна-що. Одна стіна — шоколад. Інші — молоко з медом. Дорі б волю — галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
— А більшого й не треба, — сказав Макс. — Тут — спати, перевдягатися, читати… Читати — обов'язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує — й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато — ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться — “люба — згуба”, “море — горе”, “рада — зрада”, “сало — мало”. Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги — вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
— Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там — три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається — хіба за це платять? — спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
— Біля під'їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: “Поїхали, Доро!” чи, приміром, “За п'ять хвилин виходимо…” Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автівки?.. Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля “мазераті”, що вона — файна-красна — ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки — пік! То значило — сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на Ім'я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
— Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
“Людей”, — пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном. Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
— Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? — вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. — Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
— Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова — про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох? Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м'яса?
Юлія Скачко — змією поміж двох вогнів.
— Але ж… М'яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м'яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить — Макса дратує і принижує зміїне повзання.
— Скачко! — вибухає. — Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м'яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
