Певно, довго цілилася, бо влучила — Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут — ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
— Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала — добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася — аж слиною захлинулася:
— Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору — не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
— А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами — грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в'їлася.
— Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
— Питатиму! — наголосила. — А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула — добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
— Спить із тобою?! — чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою — ні, ні, ні! Кулачком у груди — ні! Аж сіпнулася — ні, ні!
— Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
“Може, Макс добрий…” — написала. Пані у вічі — так, так… Аж усміхнулася.
— Платить щедро, чи як? — виміряла синову чесноту пані Женя. — І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
— Одну тисячу… — пальчик догори, вустами беззвучно.
— Гривень? — підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо — ні…
— Доларів?! — не повірила пані. — Кажи! Доларів?!
— Так…
— Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить — і завалилася. Руку до серця — убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
— Неси… — ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота — бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: “Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!” Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
— Оце твоє! За грудень! І щоби Максові — ані слова! — пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
— Мамо?.. — та утомлено. Ніби з горя приплентався.
— Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! — полізла до сумки.
— Ми ж ніби православні…
— Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині — ніяк. Коли б не нерви — трималася б посту, а так…
— Чого тепер нервуєшся?
— А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… — врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. — Краватка! “Corneliani”!
— Дякую, мамо, — байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.
Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.
— Що за гроші?
— Дарунок Дорі на Різдво, — чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. — Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.
— Ні! — Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. — Сідай, Доро.
Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти!
Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.
— Хочеш піти? Йди…
— У тебе утомлений вигляд, синочку, — заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса — дивився Дорі вслід, як той телепень.
— Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…
— Бал?! Бульйончик Августа? — просяяла матір. — Обов'язково буду! От де звеселитися!
А у просторій гостьовій кімнаті — одна стіна — шоколад, інші медом мазані — беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, що й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним — геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра новий день стане. Добре б, щоб із сонцем. Ні! Не вішатиметься…
Назавтра — бал різдвяний, що його фонд “Сила добра” влаштовує. Дора дивується: що це вони творять? Хіба балами Різдво вшановують? От у Теребовлі різдвяні забави вирували, так аж через край — щоби уже на рік наперед серце радістю укріпити. Вертеп, колядки, щедре частування, сніг за пазухою, щоки горять, і не хочеш, а мимоволі на видиху — ги-ги! Нема печалі…
