Попервах Макар занурився у політичну багнюку з беззастережною цікавістю дослідника, котрому випало вивчати не бачене раніше чудовисько: і захват, і страх бере. Невидиме звичайним громадянам болото кипіло глибоко всередині, вихлюпувало на поверхню лише добре проаналізовані бульки попередніх домовленостей, брудного компромату і вимучених гасел. Воно нагадувало механікові дитячий калейдоскоп, найменший оберт якого народжує усе нові і нові комбінації з різнобарвних скелець — кожна зі своїми інтересами, правдою й кривдою. Точок відліку не існувало. Вчасно допетрав: лише одна — відданість хазяїну і сподівання, що колись тебе теж зроблять одним із тих скелець, вкинуть у неприступне, замкнене для сторонніх, тотемне коло політичного калейдоскопу. Якби голова не йшла обертом, задумався б: мені то треба? Та вимушена відданість не лишала часу для сумнівів. Плани змінилися: зі шкіри пнувся Сердюкові догодити, щоби не втратити хоча б те, що уже мав. Зарплатня в півтори тисячі баксів перестала здаватися дріб’язком, а депутатські «мерси» були ніяк не кращі за його «кіа». Складно утриматися… Так міняються пріоритети. Макар став привітнішим до старих помічників у потертих піджаках. Нічір…
Єдина розрада: Марта тепер шифрувала їхній зв’язок із подвоєною ретельністю. Якщо раз на тиждень виривалася до апартаментів біля цирку — ото й щастя. Сасуньку свого приголубити, обцілувати, почуті від шефа новини переповісти, а потім уже й підлізти під нього — бери! Та одного разу шеф зателефонував Марті у ту хвилину, коли вона саме налаштувалася із коханцем погратися. Лежала на постелі гола-смішна, манила його до себе пальцем:
— Сашко… Хочу просто… Просто…
І тут подзвонив Сердюк.
— Марто, ти де?
— Вдома, — з переляку ляпнула Марта.
— Зараз під’їду! Чекай біля під’їзду, — наказав шеф і відрубав зв’язок.
Марту ледь не паралізувало.
— Мамо рідна! — Так і застигла на постелі з мобільним у руці. Гола, смішна. Схлипнула. — Боже… Що робити?
Макар напружився — несподівана небезпека прибрала стелю, причепила до стін яскраві прожектори. Світили прямо в очі, як у фільмах про допити розвідників. Ворогів не видно, а й не треба — і так ясно, звідки зиркають.
— Вдягайся! — крикнув. Сам уже джинси вхопив…
— Що? Куди? — заметушилася.
— Довезу!
— Не встигнеш! Він, певно, уже на Русанівці… Якби далеко… Наказав би самій приїхати…
— Вдягайся!! — кинув у Марту одяг. До дверей побіг. — В авті чекаю.
Гнав — вітер колотив. Ями не минав, світлофори — за: стелили зеленим. Загальмував за рогом біля Мартиного дому на Русанівці, озирнувся хижо: не видно автівки депутатської? Помітив аптеку у сусідньому будинку, аптечку ухопив, тицьнув Марті пігулки.
— Валідол! Візьми! Якщо Сердюк біля під’їзду, скажеш — в аптеці була. Серце прихопило…
— Так… — перелякана.
— Іди… Усе добре, сонце. От побачиш… Він ще навіть не під’їхав!
Ху! Стрес таки — кайф. Але вже опісля. Туга за морозом під час відлиги: суворі були часи, але ж вижив! Під під’їздом своєї легальної квартири на Русанівці тліла Марта. Макар відігнав авто до сусіднього двору, причаївся біля кіоску з собачим кормом, спостерігав: і чим усе закінчиться? Хвилин за десять до під’їзду підкотив «кубик» Сердюка. Марта ускочила всередину…
— Ну, круто… — всміхнувся. Озирнувся — бруньки, горобці, собаки в траві бісяться, люди до каналу повисипали, наче весна — свято. Макар відчув майже фізичну причетність до безтурботної метушні.
— Відірватися чи що? — пробурмотів азартно. — Цілий вечір маю…
У клубі на Подолі, де механік не з’являвся уже майже рік, контингент стабільний, як віра в краще життя. Знайомі обличчя, демократичне пиво, вишуканий косяк у туалеті з філософом Морганом, що навчався з Гоциком в одному універі.
— Саня, філософія така: ти йдеш, ідеш, ідеш…
— Куди? — придуркувато усміхнувся Макар, передав косяк Моргану.
— Однаково! Але треба йти. Ти йдеш, ідеш, ідеш…
— Та куди? — сміявся механік.
— …І одного дня твої мізки вимикаються. Зовсім! Їх нема. Це важко, але можливо. Якщо забудеш про страх — мізки можна відімкнути і довіритись інстинктам.
— А нащо?
— А як ти дізнаєшся, де тобі бути на землі?
— Моргане, кидай курити! У тебе самого вже мізки не працюють, — поблажливо порадив Макар.
— Ну… Тепер ти врубаєшся?
— Ні…
— Шкода. Гоцик одразу догнав! Це моє відкриття. Ти йдеш, ідеш, ідеш…
Макар кинув недопалок на кахлеву підлогу, зиркнув на Моргана.
— А де він?
— Хто?
— Гоцик…
— Пішов…
— Куди?
Морган розсміявся з прикрістю.
— Блін! Де ти був, Саня? Ти перестав розуміти явища. Ти чуєш тільки слова.
— Гоцик де?
— Пішов!
— Пішов ти! Можеш без понтів? Куди він подався?
— Однаково! Куди йти — однаково. Але треба йти.
— Задовбав, придурок, — роздратувався механік. — Ходімо! Змішаємо пиво з текілою. Пригощаю.
Морган сунув за механіком, болобонив.
— Головне — йти! Ти врубався? Це не метафора. Треба реально ступати. Переставляти ноги, аж поки страх не помре.
— І що тоді?
— Тоді? Не знаю. Я ще не йшов… — зізнався Морган. — Страшно, Саню…
