— Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! — Хитався-сунув…
Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.
— Ну… Привіт, красуне!
— Шо нада? — Дівча відреагувало миттєво — колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.
Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.
— Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…
— Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.
— А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!
— Саня! У неї справді сифіліс… — почув за спиною. — А може, вже й СНІД.
— Може, і СНІД, — підгавкнуло дівча. — Мені в падло перевірятися…
Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.
— Фомін, ти? — Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку — пішла геть!
Дівча й не думало тікати — роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.
— Олегу! Зроби ще один…
Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?.. Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери — він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.
— Ти як?
— Круто.
— Диплом пишеш?
Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.
— А ти?
— Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…
Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.
— Блін, Фома… Давай… За зустріч…
Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.
— Скажи Араму, я зачиняюсь… — до дівчини.
— Зачекай! — Макар знову ухопив малу за руку. — Де ті козли, що мене…
— Саня, не наривайся… — порадив Фома.
— Не наривайся! Бо точно трахну! — вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.
— Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? — Ліз у фургончик, дивувався. — Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?
Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон — капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.
— Як сам?
— Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, — вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.
— І де зараз платять півтори штуки?
— Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…
— Ти помічник депутата?
Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?
— А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!
— Не скажи… — Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. — Зате не шістка!
— А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!
— За нас!
— Та пішов ти! — Макар хитався. — Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?
— Саня, а хто ти?
— А ти?
— Я? — Фома перекинув стопку. — Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне — двір великий. Для автомийки — саме воно.
— Мийку? Чи не фонтан!
— Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це — перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…
Макар тільки відмахнувся — теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!
— Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?
— Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?
— Пішов ти… — проварнякав механік і сам пішов. — Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…
На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…
— Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…
Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся недобре.
— Що, Гоцику… Це ж і тобі час роботу шукати… Універ — усе, фініш! Йолоп! А Люба раніше за нас із тобою зрозуміла: треба звідси забиратися… Чи… мати клепку в голові. У мене клепка є… Я Марту твою… Мені Марта твоя… усе…
Згадав про Марту — скривився.
— Ти ще…
За дев’ять місяців інтимного божевілля Марта жодного разу не бачила юного коханця таким трагічно п’яним. Приваландався посеред ночі — теліпає його, на ногах ледь стоїть. Упав був на диван, та чогось підхопився, погрозив диванові пальцем — мовляв, такий ти увесь безпринципний! — скрутився у кріслі.
Марта була намірилася влаштувати розбірки в італійському стилі і навіть ухопила в руки стару чашку, яку не шкода було дзизнути об підлогу. Та Сасунька здавався радше побитим, а не п’яним. Совався в тому кріслі, супився… Марта відклала чашку, присіла перед коханцем навпочіпки.
— Сашо, а я Ромі дзвонила… Не відповідає. Ви ж ніби з ним… працювали…
— Вирубився…
— А ти…
