Правда, не зовсім ясно, коли це можна зробити. Відтоді, як поховали маму, дідо весь час у роботі та клопоті. Разом з наймитом та наймичкою вдалося зжати поле, звезли капусту та дині і все інше з городу, перед зимою сніпками переклали стріху, зробили загату з шипоти6… А молотили, а дрова рубали та різали, а за коровою ходили, за птаством… Раз Наталка бачила, як дідо билися головою об вушак. То було, коли буланко став падати на переднії ноги. Деколи, зголоднівши, Наталка просила чогось поїсти, і дід кричав на неї: «Ненаїда!» або «Насеру тобі в горло!», замахувався лейцями і що там мав у руках. Але Наталка знала, що вранці або ввечері дідо розпалять піч і зварять страви, тому просто чекала. Ось і зараз чекала на просяну кашу, аж-аж-аж чекала.
Відчиняються двері, і входять баба Раїна з Харсів, Наталчина баба по мамі Христі. Баба хрестяться та вітаються:
– Слава Ісусу Христу!
– Навіки слава! – одзиваються дідо, піднімаючи голову.
– Ото взялося на мороз! – кажуть баба Раїна і проходять в хату. – А я вже думала, ця зима буде сирітською. Аж ні. А у вас ще в печі топиться? – питають нащось, хоча видно ж і так, що топиться.
Наталка насторожилася. Вона не вельми любить свою бабу по матері. Занадто вона «що то я», так про неї дідо казали.
Баба зняли кожуха, проходять, покидаючи на глинобитній підлозі кавалочки снігу, сідають на лавку. За вікном потихеньку розвиднюється. Зимовий ранок встає над снігами, зоря розгорається.
– Ось, свате, принесла вам конопляної олії, – баба розв’язують клуночок, дістають невеличкого глечика, – щойно вчора видушили.
Наталка радіє: мабуть, дідо закрасять олією просо. А може, й не закрасять.
Дідо відмовляються від дарунка, але потім усе ж переливають олію в щербатий горщечок. По тому дістають просо з печі, ставлять на стіл і, таки покрасивши свіжою олією, запрошують снідати бабу Раїну та кличуть і Наталку. Тепер баба відмовляється, і навіть два рази, а по тому сідає до столу, а Наталку два рази кликати не треба. За столом дідо розпитують бабу, що робиться в Харсах, баба розповідає, що все Богу дякувати. Що жито змолотили вже, що Федора подарувала церкви нову ікону, яку купила в Яблочинському монастирі, що смолярі харсівськії велику замову отримали від берестейського кагалу, що її, Раїнина, невістка народила хлопчика…
– Одпустіте, свате, до мене Наталку. Поки невістка ходити не може, мені невикрутка, то Наталка буде мені допомагати. І вам легше буде – не треба її кормити. Як сам собі – то хоч як, де з’їси, де й впроголодь, а за дитиною ж заглядати треба. Їй же шість вже є?
Дідо мовчать, опустивши нечесану голову, а потім відповідають, по роздумі:
