А взагалі це місце здавна називалося Лисячий Хвіст.
Хвіст, хвіст. Я прислухалася до свистючого слова, куштуючи на смак. Слово з інших часів; із часів, коли дощ імжив над невеличкім полем та неосяжним болотом, над тонкою вбитою стежиною, якою їхав-цокав кінний загін; з часів, коли старі люди були завжди розумніші за молодих; із минулого, яке ми стратили – у всіх сенсах цього слова; відрубали йому голову, підрубали лисові його хвоста. «Миколо, ти відаїш, як кляті москалі на хвіст кажуть? – Ні, а як? – Хво-о-ост».
Н-да уж. А я ще пам’ятаю непідрубані ті часи.
Але нехай, пішли далій. Для чого вернемося назад.
Тепер тут кажуть «хвост» та «ліс» – через «і». З Вікіпедії: «Лис Никита – вымышленный лис из сказки Ивана Франко»… Хто тут пам’ятає тепер про Івана Франка, Тараса Шевченка, про Квітку, значить, Основ’яненка? Хто чув про експресивного Сосюру? Про Стуса? Про Лесю, що отут-о поруч жила? Немає більше ні лиса, ні його хвоста, ні Лисячого Хвоста, а навіть й назва «Будка» доживає. Але це вважається нехтовно дрібним наслідком величного тектонічного зрушення. Не знаємо цих, знаємо інших; не говоримо своєю мовою, то говоримо іншою – стільки й біди.
Так я міркувала сама собі, підстрибуючи по шпалах.
Мені зоставалося до Будки немніжко – садиба вже добре була видна. От тільки перейду невеличкий місток над давно пересохлою річкою – а там ще метрів з триста. Я дрібно перебирала ногами, намагаючись ступати по шпалах. І раптом почула, що хтось плаче – тонко, тихо, як міг би плакати син Марії Сєргуц, героїні роману, який я пишу.
Я спинилася. Що таке? Огляділася. Ніде нікого. Яркий літній день, вітерець колише траву. Раптом хтось покликав мене на ім’я – я здригнулася і знов огляділася. Ніде нікого. То мені почулося, зрозуміла я, – буває таке, коли в літній, обов’язково гарячий день, обов’язково на пустій дорозі раптом чуєш, як хтось кличе тебе на ім’я; кажуть, що то смерть твоя… Гульливий, віршовий настрій мій випарився. Раптом мені показалося, що біля мене щось якби мигонуло; якийсь рух, якийсь проблиск. Але ні, дійсно, ніде нікого. Я стояла якраз біля мостика; з-під його зітхнуло, потягнуло холодом… Мені чомусь зробилося страшно, але я взяла себе в руки, спустилася в долину і зазирнула під мостик. Мостик – то не зовсім мостик, насправді то такий забетонований тунель під колієм, колись по ньому текла річка, а тепер по тунелю могла проїхати, скажімо, легкова машина чи пройти, не нахиляючись, можна було б, але зараз той тунель був абсолютно пустий, я бачила його наскрізь. Нікого й нічого.
Тиша. Раптом мені подалося, що тиша ховає в собі погрозу, і я хутчій-хутчій побігла на Будку. Внутрішній голос казав, що цей випадок – кепська прикмета, яка віщує, що не варто купляти Будку, ще не пізно відмовитися… Але ніяко було перед людьми, з якими домовилася; негарно, так не робиться, буду виглядати дурною.
Мусить, краще б я прислухалася до внутрішнього голосу.
Хоча, за великим рахунком, це б нічого не змінило, скажу я тепер, по всьому.
Що ж, угоду на продаж/купівлю Будки було укладено та підписано, гроші вийняті з пакетів, перераховані та передані вічно понурому продавцю, який, щоправда, після цього ненадовго трохи повеселішав.
Вернувшись додому після цілком щасливого та нічим не ускладненого укладання угоди та передачі грошей уже колишнім господарям, я знову сіла за комп. Слово «хвіст» мене не відпускало; так зі мною часто буває, що якесь цілком нисе стороннє слово викликає абсолютно незрозуміле натхнення писати і тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язані до нього сюжети.