– Чу, сверкнуло красным светом, ветром дунуло с реки. «Правый сектор, Правый сектор!» – зашептались мужики, – продекламував він нам замість вітання, відсалютував своїм отим-о землемірним якимось пристроєм та пішов собі далій, до дороги. За кілька секунд ми почули, як брязнули дверці його машини, яку він, видно, покинув за корчем горішника, там, де наша стара дорога ставала непроїзною, зашумів мотор, і землемір від’їхав.
Ось тоді-то, провівши його поглядом, Ленка й сказала:
– А ты слышала, Алла, что Будка продается? Степку увидела, вспомнила. Он рассказывал недавно, что обмерял там участок для оформления документов. Только кто ж ее купит? Возле самой железной дороги, ни удобств, ничего… Хотя, с другой стороны, место хорошее, чистое, поле, речка, лес рядом…
(Необхідне пояснення. Так, Степан та Ленка, як і багато хто в нас тут, на Берестейщині, говорять російською мовою. Для Ленки вона рідна, її мати з батьком приїхали до Берестя з Росії ще в шістдесятих роках, як молоді спеціалісти на електроламповий завод, а російська мова мого земляка та далекого родича Степана – наслідок десятиліть масової русифікації та російськомовної школи. Правда, Ленка говорить зі мною українською, коли трохи вип’є і хоче покепкувати з моєї мовної затятості, а Степан – коли геть тверезий, і ми говоримо на серйозні теми. Зараз ситуація рівненько протилежна.)
Я задумалася, оцінюючи переваги та недоліки Будки.
Ось так усе почалося, і саме тому вже місяцем пізніше…
…я йшла колієм і декламувала:
Я, п’ятдесятирічна, трохи калічна Алка Бобильова, йду, прикульгую, колієм із Добратич на Будку, по розпечених літнім світилом шпалах, шкандибаю поміж двох нагрітих ним же рейок. Сьогодні я відчуваю, що час до мене приязний. Наш колій прокладений ще за царя – і має приблизно такий самий вигляд, приблизно так само використовується. Вранці та ввечері котиться по ньому дизель-поїзд сполученням Брест – Влодава (хоча до Влодави, яка опинулася на польському боці кордону, він давно не доходить, доходить тільки до Томашовки), а близько полудня електровоз протягає невеличкий вантажний потяжок. Доки Добратичі не набули на картах Білгеодезії позначку
У целофановому пакеті, завернутому в полотняну торбину, що схована в маленьку торбочку, покладену в велику торбу, я несу з собою 20 тисяч доларів готівкою. Гешефти та гештальти. Саме стільки коштує Будка, яку ото сьогодні я собі купляю. Будка, любов моя. Перша нерухомість, яку набуваю я в свої п’ятдесят для себе, – саме я, саме для себе; бо раніше або я набувала для когось, або для мене хтось.
Так чи так, зерня повідомлення Зорі-над-Бугом впало на плідний ґрунт.
«Будка» – це місцева жаргонна назва оселі біля залізниці. Виникла вона з давнього польського бюрократичного терміна: за Польщею «будками клейовими» називали типове службове житло для сімей залізничників – будинки, що стояли безпосередньо біля колії. Одна така «будка колейова» – наша – неподалік Добратичей, на сімнадцятому кілометрі залізниці Брест – Влодава. Ми називали її просто Будкою. Кам’яний, побілений дім на дві квартири, з господарськими будівлями у вигляді клуні та обори, з лавками біля дому та старим садом, де яблуні більше подібні на дуби, з флігелем, у якому зберігався різний залізничний інвентар.
У часи мого дитинства тут жила «колійова» Жоська та її діти – Тоня та Тарас. Ми з Влянкою бігали до них щодня, щодня ж Тарас і Тоня прибігали до нас. Багато що зв’язано в мене з Будкою. Саме на Будці вперше в житті, в сім років, я покоштувала горілку, яка за тридцять років по тому довела мене до алкоголізму… Тарас тут одного разу врятував мені життя, оборонивши від Мухтара. Сліди зубів цього вовкодава досі в мене на шкурі м’якого, говорячи інтелігентно, місця… Після сім’я їхня кудись з’їхала… Де віте13 тепер, Тарас і Тоня?
Хоча цю Будку побудували поляки під час санації, але чула я, що й за царським часом, і навіть раніше, тут стояла хата, де одвіку жила якась сім’я, вроді би якоїсь Наталки Чорної-Книги; але докладно я про це мало знаю; можна буде в Оксанки розпитати.