…Переїхавши в отриману квартиру в Бресті – яку сім’я здобула завдяки своєму голові, одноногому, але вельми пробивному ветерану війни – Жоська залишилася робити на колії, і тому Будка також залишилася у їх використанні. Весною вони садили, як і раніше, там город, а літом, коли діти були на канікулах, жили там. І коли повстало питання про поступлення після школи в залізничний технікум – а Тарас вирішив піти по стопам матера – то хлопця навіть вдалося там прописати, бо сільська прописка давала абітурієнту привілеї. Коли після технікуму Тарас отримав розподілення до Запоріжжя, то в його паспорті вона була зафіксувана, як місце, звідкіль він прибув. Він осів у цьому місті, там женився, народився син… І коли ото недавно був ювілей запорізької залізниці, то на сайті виставили звістки про ветеранів праці, серед іншого – про Тараса, згадувалося і звідкіль він приїхав. Наталка, розумна голова, ще тоді, коли вернулася заклопотана після смерті Оксанки, шукаючи будь яких звісток, які могли б пролити світ на грізні передвісники, натикнулася на їх та взяла до уваги. А тепер, коли повстала негайна потреба, за Тарасом також послали гелікоптер…
– Я то тепер на фронті, – розповідав Тарас. – Разом з сином. Як його призвали, і я попросився… Не хотіли були брати через вік, але вговорив… То там хоча зрозуміло, що за ворог, де він, що буде робити… А тут… Ще такого не було… І Будка наша причетна, дивно так… Так нахлинули спогади, коли почув… Тоня, ти… Пам’ятаєш, як на річці купалися, як на Плесові брохали? Як зело61 свинюм збирали для нас, а тобі – шишки піч топити? Секретики віте з Тонею робили, а я намагався їх розшукати?
– Пам’ятаю, ясна річ…
– А Тоня залишилася в Бресті, – продовжив він. – Вона також не покинула колій: продавала пиріжки на вокзалі. Але рано померла: рак шлунка був у неї… Як так вийшло, що її пісенник втрапив у туалет? Мусить, не забрала його, коли від’їжджала з Будки, а ті, хто там після нас жив, ось так скористали… Не знаю, не знаю… Давно вже не був на її могилі, на могилі мами… Кордони нас поділили. А тепер чи приведеться колись?
Вернувся поліцейський, і всі, хто розбрелися, знову зібралися за столом.
– Вдалося встановити, – доповів поліцейський, – що сліди перебування пані Алли – відбитки пальців, а також остачі біологічних матеріалів – виявляються лише на одному поверсі, а саме там, де розташована газета «День та ніч», на відрізку від курильної кімнати до кабінету головного редактора. Це дозволяє припустити, що поява її відбулася десь на цьому відрізку.
– Недопалок! – дійшло до мене. – Курильна кімната!
– Так, – погодився поліцейський. – А ось і сам недопалок, – він продемонстрував його в прозорому мішечкові. – Знайшли саме в курильній.
– А то точно мій?
– Так, на ньому під парами йоду виявилися відбитки ваших пальців. Там є також і відбитки пальців іншої, невстановленої людини. А сама сигарета незвичайна – німецького виробництва часів другої світової війни. Ви курите такі раритетні сигарети?
– Ні, – здивовано покачала головою.
– Але то точно той недопалок, з яким ви прибули сюди. Намацується кореляція.
Намацана кореляція призвела до того, що ще через пів години, щільно обмотана рулоном чорної тканини – бо жінки повинні бути ж в чорному, а де ми те чорне візьмемо?, між шарами якої був надійно примотаний і пісенник – хоча я вже вивчила замову назубок – я вислухувала останні напутні накази моїх колег. Також на талії під чорною тканиною в мене був такий пояс-патронташ, заповнений сотнями невеличких скляних ампулок з діетилкарбонатом чогось там – мене запевнили, що розбивши одну ампулу, отримаємо ефект для всіх людей в окрузі радіусом кілометр, достатній для повного переключення та прояснення думок… Перед тим ми ще обмірковували, чи можна зі мною послати ще когось, і дійшли висновку, що ні. Тут неясно навіть, як мені самій це вдасться – та чи й вдасться взагалі – а коли ще когось до мене прив’язувати…
Мені було зрозуміло, що я маю спробувати вернутися, але я страшенно хвилювалася і за те, як мені це вдасться, а коли таки вдасться – то як мені втілити в життя цей – зовсім не факт, що взагалі то правильний – план?
– І все ж таки я не розумію, – казала я Наталці, – як мені тую замову провести. Де я візьму, в наших то обставинах, отих чоловіків, та ще й старого й малого, та й ще щоб говорили мовою землі, та щоб ще й не чули інших мов! Де, я тебе питаюся?
– А хоч народи та вигодуй, – Наталка, яка як раз обтягувала на мені чорну тканину знизу, – стрімко випростувалася. – Будеш вирішувати проблеми в міру їх появи. Тепер головне для тебе – втрапити назад.
Після паузи додала:
– Нечесно буде тебе не попередити. Цей обряд, виконаний за правилами, не є безпечним для тих, хто його творить. Або ви переборете, або… Ти маєш це знати.