– Я знаю цей текст. Це стародавня й вельми могутня замова на перемогу над злою силою, на її знищення. Я вже зустрічалася з подібними, правда, не на Поліссі, а в експедиції на Алтаї. Мені, до слова, зрозуміло, чому оті антигоми, як їх назвали в Білорусі, посіпаки всесвітнього зла, які мають майже безмірні технічні можливості, заставляють саме людей саме руками розкопувати шлях для Остраха, шлях до геєни: тільки теплом рук людей можна зламати ті грати, які стримують зло. І ось що я скажу: лише застосування цієї замови, і то при прецизному виконанні вельми точних умов, може вирятувати захоплену землю, а з нею – і світ, бо на захопленому зло не спиниться. Замова ця існує на різних мовах, але її обов’язково треба промовити мовою землі, на якій стоїш, а говорити мають дві людини, які ніколи не чули інших мов. Причому це мають бути старий і малий. І краще зробити це там, де поховані стародавні колдуни. І я можу сказати точно, де то: там, де загинула Оксана, – звернулася вона до мене. – То те, що я знаю. Можливо, є ще якісь необхідні умови, але я їх, жаль, не відаю, а від точного виконання церемоніалу залежить успіх.
– Це мають бути старий і малий чоловіки, але при тому мають бути присутні чотири жінки чистої крови в чорному, – якось якби неохоче сказав священник.
– Що значить «чистої крови»? – генетик.
– Звідкіль ви знаєте? – Наталка.
– Не знаю я, що значить «чистої крови». А почув – на сповіді. Давно вже. От би ніколи не подумав, що буду порушувати тайну сповіді. Та й ще допомагати якомусь відьмарствові… То була стара старушка в селі на Полтавщині, і так, вона перед смертю говорила щось близьке до того, що ми тепер прочитали і почули. Точно я, звісно, не пам’ятаю.
– Поважаю! – Наталка справді з повагою дивилася на нього. – Ти зрозуміла, що маєш зробити? – повернулася вона до мене.
– Ні, – відверто призналася я. – А ще я не розумію, як втраплю назад у Білорусь, коли туди ніхто не може втрапити.
– Почекайте, – подав голос намісник міністра. – Ви що, серйозно думаєте, що нам треба тепер вдаватися до методів шахраїв-екстрасенсів? Обряди, жінки в чорному. Чортзна-що! Я рішуче проти. Це несерйозна профанація, я, як урядовець, не можу бути причетним.
– Ну то до побачення, – знизала плечами Наталка.
Урядовець справді зробив рух піднятися та вийти, але передумав і залишився на місці.
– Знову-таки, має бути якась підказка. Як ви попали сюди? Де це відбулося? – програміст.
– Я вже попросив охоронців уважливо передивитися записи на відеокамері, яка висить у нас над входом, – втрутився Роман. – На них ніде не зафіксовано, що пані Алла входить в будинок. Я ж її побачив вперше, коли вона зайшла до мене в кабінет та стала проситися взяти її на роботу в нашу газету. Значить, процес з’явлення вас тут – звернувся він до мене, – щоб за цим процесом не стояло – відбувся десь у будинку газети. Ще раз, що ви пам’ятаєте?
– А щоб я щось пам’ятала! Потягнулася за недопалком, і…
– Треба терміново провести обслідування будинку на предмет пошуку слідів присутності Алли, – офіцер поліції. – Ми можемо цим зайнятися.
– Так, негайно! – Наталка. – Скільки часу вам для цього потрібно?
– Півгодини, за умовою притягнення всіх наявних сил.
– Думаю, вам ніщо не перешкодить їх притягнути, а навіть навпаки, – зауважила Наталка.
Офіцер кивнув, встаючи та відставляючи стільця, і вийшов, на ходу набираючи номер на мобільному.
– Перерва на півгодини, – сповістила Наталка. – Інтенсивно думаємо, є можливість також зв’язатися з тими, хто, вважаєте, може бути корисним у цій ситуації. Прошу тільки про відповідальність при контактах, – і також взялася за мобільний.
Але я на хвилинку відірвала її і відвела у бік:
– А ти впевнена, що йому, поліціанту цьому, можна довіряти? А то вони у вас зазвичай такі… ну…
Вона блиснула на мене очами:
– А хиба у нас є вибір? Та й він же не дурак. Та і, здається, людина цілком порядна.
На тому й розійшлися з Наталкою, і я могла підійти до Тараса.
– Бачиш, як довелося зустрітися… – сказав він, випустивши мене з довгих міцних обіймів.
Я витерла сльози, яким в останній час багато не треба було, щоб виступити.
– То Тоня вмерла? Розкажи, як віте жили ці роки.
З розповіді Тараса я зрозуміла, як так вийшло, що він втрапив на це засідання в будинок під химерами.