– Так, Хведька, – повторила я більш впевнено. – Все сходиться та закільцьовується. Пам’ятаєте, Петре, віте розказували, як Оксана колись оживила хлопчика, який втрапив під машину? Як його звали – Хведька?
– Ні, Вася. Василько.
Я кивнула.
– А, Василько, точно. Я просто подумала: тую замову, що мені радила прочитати Наталка в Києві, мають читати старий та малий чоловіки, які нигди не чули чужої мови… Я просто подумала: а де нам взяти таких чоловіків? Я просто подумала: якщо допустити, що Оксана мала якісь таємні знання, якось передбачила – чи опасалася, що… Чого вона так вчинила? Нащо ратувала Василька чарами? Тільки з-за сусідської симпатії чи саме тим що: він нигди не чув чужої мови? Він же глухий від народження!
– Хм, – хмикнув Сагайдак. – Але ж він не тільки глухий, але й німий! Він попросту не зможе говорити! І де нам взяти такого ж старого? Боюся, такого нема. Навіть у самих глухих скитах, навіть в останніх криївках, коли навіть допустити, що вони ще десь залишилися – немає у нас людей, які б ніколи не чули чужої мови.
– А коли людина чула чужу мову, але потім втратила про неї пам’ять? Коли навіть ті нейрони, що сприймали її, що передавали, вже давно загинули? Коли нічого в особі не зосталося від тієї чужини, навіть згадки, навіть згадки про згадку? Чи можна вважати, що то все одне, як би людина її і не чула нигди?
Я подивилася на Гальцгеймера. Він, не чуючи, мабуть, нас, дивився на вогонь.
– Він? – задумливо спитав Сагайдак. – А як що ні? Віте ж розказували, що вельми важливо точнесенько виконати умови.
– Так, він, – кивнула я. – Може, й не спрацює, цілком можливо, що не спрацює, але я не бачу інших варіантів. А віте бачите?
– Узагалі-то видається якоюсь трохи примітивною та ваша теорія. Світ змінився вельми хутко, і не тільки – і не стільки – в плані звуковому, а тим паче мовному. Змінювалися технології, лад життя… Урешті-решт, чому саме звуки, саме мова може мати таке вирішальне значення? Нелогічно, неясно… – задумливо подивився на Петра Сашка Бриштгель.
Той знизав плечима.
– Мені так здається. Так мені здумалося. З сукупності всього.
Черлений вогонь скакав на ломаччі, яке підкинув в огнисько Діма, перебендював гілочками, шипів смолою, кидав в ніч іскри.
Канву подальших діянь намітили таку: для початку Петро відправиться додому, в Страдче, завтра постарається знайти Василька і привезти його на Будку; крім того, завтра варто розійтися селами, комусь сходити й до Бреста – на предмет пошуків можливих кандидатів на посаду спікерів, а також помічників та союзників. Щось таке. Будемо вишивати по такій канві..
Серпень поточного року
Прийнявши таке рішення, стали розходитися.
Петро рухом бувалого кавалериста скочив на Гнідого, і тупання копит хутко затихло в ночі.
Діма та Саша залишилися порядкувати вогонь.
Сашко Бриштгель всадовив Марію Сєргуц у возик, туди ж посадили і Гальца. Толік взявся йому помагати везти старих.
Сагайдак допоміг встати Ленці, взяв під руку, я взяла її під другу, і кавалькада вирушила.
Поступово ми відстали. Бо Ленка міцно кульгала. Але це дало нам можливість поговорити наодинці.
– Ти, Лено, на стару не тримай кривди, – умовляла я подругу. – Так, вона зарізка, вона вибрала не тую форму, але каже-то вона справедливо. Пам’ятаєш, ти казала колись, що й за горою їй поклонишся. В чомусь вона має рацію. Я-то так і знала, що щось таке колись почую… Що я винна. Я і відчуваю себе винною. Правди немає куди подіти. Але тепер головне не це, а те, чи вдасться нам оправдатися перед часом та собою.
– Та я, щиро кажучи, і розумію, що вона в чомусь права. Частково. Хоча вся моя душа проти того, щоб ділити людей за національністю. Це неправильний шлях. То пережиток минулого. Хоча я можу її зрозуміти, – міцно, всею вагою налягаючи на наші руки та морщачись, відповідала Ленка. – Але нерви вимотані вже до краю. І кривдно. І страшно.
– Ні, стара вчителька мозки, безперечно, не протринькала. Автомати її нам придадуться точно, – долучився Сагайдак. – Не проти антигомів, звісно, але проти яких Німців – саме те. (Як накликав, – скажу я тепер.)
На ніч розмістилися ми досить комфортно, бо Будка велика і приміщень хопило для всіх. Толік допоміг мені рознести ковдри та радюги, подушок, правда, всім не вистачило, і їх замістили скручені пальта та інші сурдути. Нічого, терпимо, не було б більшої біди. Усталювали чергування: першим на варту пішли Сагайдак з Дімою, потім їх малися змінити два Саші. Незабаром усі розійшлися по своїх кімнатах, і все стихло.
Мені прийшлося ще перемінити штани Гальцу і переполоснути зняті; розвісивши їх уже під зорями – сохнути не будуть, але нехай до ранку хоч стікаються – і я вернулася до веранди. На ґанкові хтось сидів, придивившись в темерові, я познала Толіка. Коли я підійшла, він встав і зробив рух, як би хочучи взяти мене за руки.
– О, Толік, то ти? Чого не спиш? У мене руки мокрі, прала… Ходімо вже спати.
Він взяв мене за зап’ястя, вищій мокрих долоней.
– Так, ходімо, – навіть у нічній тьмі я розрізняла, як уважливо він дивиться на мене, а на устах – ховається усмішка.