До мене дійшла двозначність того, що я ляпнула, особливо беручи під увагу наш бекграунд – ми ж певний час були дуже близькими. І я відчула, що червонію; добре ще, що в темноті він не побачить.
Толік на секунду обняв мене (вік, вік, вік – застукотіло серце), після відпустив. Він пропустив мене перед собою в хату, взяв на засовку та на ключ двері веранди.
– Добраніч.
– Добраніч.
Я пройшла у свою кімнату, де, як завжди, нерухомо та беззвучно спав Гальц, закрила за собою двері. Ночував Толік у другій половині Будки, і на новій, по ремонтові, підлозі майже не чути було його кроків, що віддалялися, – але я чула їх.
Нарешті я лягла та заплющила очі. Як після походу за грибами перед сном перед заплющеними очами спливають пропущені справедливі, як після дня на картоплискові – картоплі в борозні, перед моїми очами одразу ж стали спливати картини сьогоднішнього дня. Концентричні круги на зрізі руки антигомихи, розсип патронів до ППШ на дні візочка, скорчені в приступі задухи обличчя Толіка та Ленки…
Щоб позбавитися жахливих видінь, я широко розплющила очі. Темнота, м’яка як оксамит, темнота, в якій ледь-ледь проявлялися вікна. Місяць, що за хвилину лив світло, мабуть, сховався за хмару.
Дім продувався нічними вітрами. Продуваний нічними вітрами, дім трохи знісся над землею – але невисоко, але не відірвавшись від фундаменту – і тепер тихо покачувався, тихо повертався навколо своєї осі та осі світу.
Браслети доторкань рук Толі теплилися.
Який то сьогодні день? Який місяць?
Стільки всього відбулося…
Ух, давно мені не римувалося. Як зрозуміти те, що лізе в голову мою лису?
Вітер бухнув у шибу веранди, завив над черепицею даху, стрясонув крону берези над домом. Частина неба на заході, яку я могла бачити через вікно, яскраво та сумно синіла, а потім через сиву смугу переходила в матово-чорне.
Завтра вдягну тую синю сукню, що мені колись подарувала Влянка. Чого їй, сукні, лежати. А то ходжу й правда як бомжиха.
На тому я заснула.
Для своїх семи років він був вельми маленьким. Худенький, неміцний. В очах, у всьому блідному конопатому личкові – вираз винуватості, який на дитячому обличчі зазвичай покидає не його власна, але чужа провина. І вуха як маячки, відстовбурчені, червоненькі. Коли Петро-пресвітер підвів Василька до нас, хлопчик зняв з голови кепку. В мене аж серце перевернулося.
– Ось, це наш Василько, – Петро скудлатив його темне волосся та нахлобучив назад кепку, обняв за плечі.
Разом з Петром та хлопчиком на Будку прибула і Маня Лондон (Золота Мова). Я то зовсім не дуже зраділа, побачивши її щуплу, трохи похилену на бік поставу – і її легендарно довгий язик, і в’їдливий характер, і знаменита вдача влазити не в свої справи не робила цю жінку аж такою привабливою в моїх очах при нашій ситуації. Але не витурювати ж тітоньку. Вона, як і можна було чекати, одразу ж постаралася заголовувати.
Поки Василько, намагаючись не спішити, але все ж спішно, глитав хліб із сиром та медом (слава Марії Сєргуц, на чиєму возикові з хутора Трави прибуло до нас не тільки озброєння, але й провіант), поки Гальц, що примкнув до нього, ялозив твердий білий кавалочок сиру, Золота Мова розповідала про хлопчика. Власне, починав це робити Петро, але Мова кілька разів перебила пресвітера, а потім і цілком захопила ініціативу.
– Віриш, Алко, Василько – то син Наді Юстинової. Ну, пам’ятаєш, – звернулася вона до мене, – Надя, така трохи пришелепкувата? Ну, робила в Бресті, на тому ламповому?
Але я Наді не пам’ятала.
– Та мусиш пам’ятати, – наполягала Мова. – Вона в дівках цього хлопчика народила, її ще Юстина перед родами з хати виганяла, згадуєш тепер?
– Ні. Як то виганяла?