— Так, — підтвердив Форрестол.
— Я щойно наказав анулювати його паспорт, банківські рахунки та номер соціального страхування. Віднині його просто не існує.
— А решта?
— Половина колективу, наскільки я зрозумів, уже мертва. Серед них і містер Кейтаро Рока. Ми мусимо «подбати» про тих, що залишились. — Міністр обвів усіх присутніх важким поглядом і доказав: — Президент схвалив операцію.
Форрестол видихнув з полегшенням.
— Іншими словами, він дав добро на застосування військової сили на території Чилі? — уточнив адмірал Уолш.
— Так. Ви все правильно зрозуміли, адмірале.
— Чи не буде ліпше, якщо спершу спробуємо допомогти япошкам, сер? — несміливо озвався Кевін Чілтон. — Не хочеться так просто ставити хрест на такому проекті.
— Це виключено, генерале. За десять років Міністерство оборони вгатило в «NGF» сорок мільярдів. Це більше, ніж ми потратили на розробку «Рапторів». І це занадто.
— Ви ж були в Атакамі під час тестового показу, — спробував опиратися Чілтон. — Хтось іще там був?
Двоє чи троє тихо промовили «так». Дехто просто кивнув.
— Чудовий експеримент! Не сперечаюся, — іронічно відзначив міністр. — От тільки я щось не пригадую: нас тоді попереджали, що боти стануть неконтрольованими і втечуть?.. Ті дупоголові місяць не можуть їх переловити! — несподівано загорлав Ґарнетт.
— Знову гроші на вітер, — долинуло тихе зітхання з протилежного кінця стола.
— Що поробиш? — опанував себе міністр. — Половина промисловості тримається на шмарклях, фінансовий ринок теж на ладан дихає. Ніхто не виділить нам ще півмільярда, щоб урятувати проект. Ми не можемо в такий час витягнути п’ятсот мільйонів з бюджету, нічого не пояснюючи платникам податків. Ми мусимо закрити програму.
— Але, сер, ми не можемо закрити проект, — стиснув кулаки Кевін Чілтон. — Це не автомобільний завод, який можна просто зупинити… Там надзвичайна ситуація… Є жертви.
— Скільки?
— За попередніми оцінками 200–300 чоловік. Переважно чилійські селяни.
Леон Ґарнетт поправив окуляри. Його обличчя було блідим, брови насуплені, але в очах палахкотіли безжальні вогні:
— Повторюю для дерев’яних і для тих, хто просто не зрозумів: містер Кейтаро Рока та його підлеглі протягом останніх десяти років проводили експерименти на дітях, пробуючи виростити бійців нового покоління. Нині ситуація вийшла з-під контролю і не схоже, що коли-небудь нормалізується. Оскільки дослідження здійснювались за фінансової підтримки США, я не повинен вам пояснювати, що станеться, якщо інформація про цей проект і… кгм… про те, що саме за досліди проходили в Атакамі, просочиться в пресу. «Уотерґейт» здаватиметься нам нікчемною інтрижкою. А тому лабораторії, а також усі, хто мав будь-яке відношення до проекту «NGF» і зараз не сидить у цій залі, мають бути ліквідовані. Причому ліквідовані без галасу й свідків, — Ґарнетт відкинувся на кріслі. — А тепер я хочу почути від вас, панове, як ми це зробимо.
Слово взяв генерал Дуглас Фрейзер:
— Сухопутна операція неприпустима. Ми не висадимось в Атакамі, не повідомивши владу Чилійської республіки. А та, зрозуміло, захоче пояснень.
— Що ви пропонуєте, генерале?
— Завдати точкового ракетного удару.
— Відхиляю відразу. Це неприйнятно так само, як і наземна операція.
— А якщо…
— Припиніть, — гримнув міністр. — Чилі — суверенна держава. Тим більше — наш союзник.
— Балістична ракета не обов’язково має нести ядерний заряд — я це мав на увазі. Ми можемо використати інші вибухові речовини.
Втрутився Джеймс Форрестол:
— Там п’ять будівель, розташованих близько одна до одної. Ракета може відхилитись і не влучити. Якщо заряд матиме недостатню потужність, доведеться робити повторні залпи. Врешті-решт ми зруйнуємо лише комплекс, а люди можуть врятуватися. І тоді вони точно розкажуть про все. Крім того, росіяни засічуть запуски. Не можуть не засікти. Вони ж потім роти порвуть, горлаючи на цілий світ про американську загрозу і про те, як ми серемо на міжнародні домовленості.
— Окей, зрозуміло.
— Єдиний спосіб — це прихований нічний авіаційний удар.
— Але тут теж не все гладко, — похитав головою Френк Клотц, який відчував, що, найпевніше, саме йому доручать безпосереднє планування та проведення операції.
— В чому проблема?
— Чилі надто далеко. Від авіабази Уайтмен, де базуються наші бомбардувальники-невидимки, до пустелі Атакама 7800 кілометрів. Це значно більше, ніж бойовий радіус «B-2»[95]. Після того, як ми закрили авіабазу в Панамі, туди не так просто дістатися.
— У нас що — закінчилися повітряні заправники? — скривився Леон Ґарнетт.
— Пане міністр, заправники теж повинні звідкись злітати і кудись приземлятися.
— Це справді аж так далеко?
— 7800 км — лише по прямій. Реально (враховуючи той факт, що нам слід оминути повітряний простір Перу і Мексики), щоб доставити бомби, доведеться пролетіти всі 9000 км. Стільки ж, щоб повернутися.
— Ми можемо підняти «B-2» з авіабази на острові Гуам[96] і зробити проміжну посадку на острові Пасхи, — запропонував заступник начальника штабу ВПС Чандлер. — Там трикілометрова посадкова смуга. «B-2» заправиться і полетить далі.