Єдиною реакцією стала напружена мовчанка, яку перервало насмішкувате хмикання Ріно. Тимурове запитання не мало сенсу. Алан не поїде, тут без варіантів. Розбивши окуляри, Лаура перетворилась на безпомічного крота. Хоча й без того вона була б радше тягарем, аніж підмогою.
— Збирайся, — здоровань по-панібратськи скуйовдив Тимуру чуприну. — Нема чого відтягувати. Я волів би опинитися на Ель-Татіо ще завидна.
Лаура допомогла перетягти трьох ботів на заднє сидіння пікапа «Toyota Tundra» (на той час вони так загидили підвал, що сморід розповсюдився на весь перший поверх). На всяк випадок «малюкам» зв’язали руки. З собою Тимур та Ріно взяли дві помпові рушниці, кілька гранат «Ф-1», GPS-навігатор, два протигази (у ботів міг бути зоман, взятий із покинутих біля Пурітами «Туарегів»), рацію та трохи води. Програміст також наполіг, щоб усі четверо мали при собі паспорти. Щойно все скінчиться, вони, не зволікаючи, чкурнуть геть із пустелі.
За чверть години приготування завершилися.
Тимур заліз у джип. Лаура стояла осторонь. Тиснулась до огорожі, винувато туплячи очі. Хедхантер завмер біля машини і задивився вдаль, на північ, поклавши руку на дах. Десь там, посеред пісків, біснувалась психоістота. Вона, безперечно, знає про загибель Кацуро, Ґотто, Ребекки. Знає про нейтралізацію ботів, через яких пробилась у цей світ.
Ріно дістав з кишені пожмакану пачку «Marlboro». Витрусив звідти цигарку. Останню. Уважно обдивився сигарету, пом’яв її пальцями, і тільки потім вставив до рота й підпалив. Курив довго, з насолодою, випікши тютюн аж до фільтра. Він розумів, що це може бути остання сигарета у його житті.
Докуривши, він викинув порожню пачку геть, сів за кермо і повів «Тойоту» на північ.
Понеділок, 31 серпня, 17:59 (UTC –4)
«DW», житловий корпус
Велика зала для нарад тонула у півтемряві. Сутінки згладжували ознаки занедбаності, що встигли проявитися і тут: перекинуті стільці, пил на столах та комп’ютерах.
Несподівано переговорний пристрій, спроектований Ємельяновим на замовлення Вадима Хорта, тихенько скрипнув і запрацював. Підключений до нього монітор почав сіріти. Мишасте світло з екрана набирало сили, виокремивши частину головної зали, те крісло, на якому колись сидів Тимур.
Невдовзі у лівому верхньому куті спливло підтвердження встановлення зв’язку. Курсор зіскочив на вихідну позицію і блимав. Через секунду на екрані з’явився напис:
ВОНИ ПОМРУТЬ А ПОТІМ Я ПРИЙДУ ПО ВАС
Повідомлення висіло чверть хвилини, після чого передавач вимкнувся. Монітор погас.
Лаура з Аланом нічого не бачили. Вони засіли поверхом нижче, по радіо слідкуючи за просуванням Ріно та Тимура до плато Ель-Татіо.
Понеділок, 31 серпня, 18:27 (UTC –5)
12° 01′ 57″ пд. ш. 81° 48′ 09″ зх. д.
Тихий океан: 433 км від узбережжя Перу, 15000 футів над рівнем моря
Коли годинник показав чверть на сьому, «B-2 Spirit» пішов на зниження. Півгодини тому «Кувалда» Харрісон поступився пілотським кріслом Джеремі Руа, а сам зайняв місце
Рівно об 18:27 за місцевим часом Джеремі доповів, що вони зайняли 150-й ешелон (знизилися до 15 тисяч футів).
— А швидкість? — запитав майор.
— Тримаю 360[119], сер, — відгукнувся Руа.
— Скидай…
— Бачу «Геркулес», — майже відразу по тому відрапортував Харрісон.
— Ага, — кивнув Руа, зиркнувши на радар, — курс два-сім-нуль, швидкість 340, йдемо на зближення.
— Якісь інші літаки? — долинув з глибини голос Роберта Хетуея.
Тривала пауза.
— Ніби нікого, майоре, — відказав Ентоні.
— Ніби? Що значить «ніби», кеп?
— Чисто, — поправився капітан, — ні вгорі, ні під нами.
— Добре. Може, й проскочимо.
Зі сходу, виповзаючи з океану, стіною сунула чорнота. Ні берега, ні вершин Анд не було видно. Далеко внизу день уже вмер, хоча на висоті чотирьох з половиною кілометрів він усе ще борсався у передсмертних корчах. На заході догоряли фінальні відблиски зорі, забарвлюючи правий бік фюзеляжу ніжно-ліловим кольором.