Схвильовані тим, що Тимур отямився, боти заметушилися. Кілька потвор підхопилися на ноги і перетягли хлопця ближче до багать. Поклали Тимура на спину й оточили його. Цокаючи зубами в такт ударам ошалілого серця, Тимур роззирнувся. За щільним частоколом брудних босих ніг хлопець не бачив нічого. Над ним поблискували десятки пар вирячених чорних очей. За стільки часу синява із зіниць вицвіла. Очі скидались на скляні кульки, в яких нуртувала чорна каламуть, подібна до нафти.
Жах паралізував хлопця. Тимур не мав сил кричати. Думав лиш про одне: ось вони — його останні хвилини. Скоро він помре. Причому помиратиме повільно і болісно. Подумати тільки: яка дурня! Загинути від рук дванадцятирічних шмаркачів, якими заправляє якась примара, котра за рівнем розвитку не відрізняється від немовляти.
Крізь тісний натовп проштовхався один з «малюків». Опустивши підборіддя, Тимур зиркнув на бота і зарепетував. Хлопець верещав голосніше за Ріно Хедхантера. І мав на те підстави: бот, що спинився біля українця, стискав у долоні пробірку з темною сріблястою рідиною.
— Ні… не треба… не треба, будь ласка… — пручався Тимур. Кілька ботів підступили і притисли його до втрамбованої долівки. — Вбийте! Просто вбийте мене!
«Малюк» підніс скляну трубку з розчином до обличчя Тимура.
— Ні-і-і! — українець зціпив зуби і заплющив очі. Розумів, що це не допоможе, але не міг нічого вдіяти з собою. Він не хотів бачити, як розчин в’їдається в його лице.
Зненацька пролунав глухий удар.
Тимур розкрив одне око. Якраз вчасно, щоби побачити, як понад юрмою, що оточила його щільним кільцем, промайнув бот. Слідом за цим повітря печери розірвала низка звуків, схожих на собаче «ав-ав-ав!». Натовп ботів розійшовся. У проміжку стало видно Хедхантера. Амбалу вдалося вивільнитися. Закинувши одного бота ген до протилежної стіни печери, він відкинув ногою другого, а третього втулив писком у вогнище. Саме цей останній по-звірячому кавкав.
Кільканадцять хлопчаків ринули на велетня, сховавши від Тимура волохату, наче у мавпи, задницю Ріно. Хлопець вигнувся, з останніх сил намагаючись уникнути цівки сірої рідини, котра от-от поллється на нього з перехиленої пробірки. На якусь мить решта Всесвіту перестала існувати. Тимур не чув борюкання Хедхантера. Не відчував запаху горілої шкіри. Він бачив хлопчака, що застиг над ним з розчином наноагентів. Випнуті очі переливались, відбиваючи спалахи багать. А тоді… каламутна чорнота раптом втягнулась усередину і погляд став порожнім. Бот дурнувато зареготав:
— Ї-гі-гі-гі-гі!
Наступної миті він випустив пробірку з рук.
Тимур вигнувся так, що аж у хребті хруснуло. М’язи напружилися, наповнившись сталлю, і пута, що стягували руки, врешті-решт луснули. Хлопець відштовхнувся від землі. Скляна трубка вдарилась об камінь за сантиметр від його спини. Програміст скочив на ноги і зразу ж завалився в інший бік, з жахом спостерігаючи, як по землі, точно на тому місці, де він лежав, розповзаються темні струмки, в яких нуртують міріади мікроскопічних роботів.
— Ї-гі-гі-гі-гі… Га-га-га-га-га… — реготав «малюк». Трясучи руками, мов ганчір’яна лялька, він посунув до виходу з печери.
Інший, коло якого тепер опинився Тимур, зробив губами дитяче «пр-р-р», висолопив язика і… посміхнувся. Він теж спробував відійти, але в голові, схоже, замакітрилось, і бот, немов п’яний, полетів на землю. Підібгавши коліна до грудей, «малюк» заплямкав і більше не підводився.
Тимурові відлягло. «Стимулятор таки проштовхався!»
Боти розбрідалися, чмихаючи, плямкаючи, незграбно зіштовхуючись та наступаючи один одному на ноги. Ріно дубасив кількох хлопчаків, не помічаючи, що вони перестали пручатися.
— Ріно, досить, — здійняв руку Тимур.
Хедхантер тхнув пересмаженою гускою. Через опіки він став плямистим, як гепард.
— Га? Що? — стрепенувся велетень.
— Все скінчено… Боти активували стимулятор…
Здоровань перевів погляд на бота, що валявся біля його ніг. Той лежав на вогнищі, але не робив жодної спроби відсунутись. Язик теліпався у розкритому роті, а вогонь тим часом безжально смажив його нутрощі.
— Скінчено? — Ріно зараз змахував на благуватого фермера, який виграв мільйон у лотерею.
— Так. Час забиратися. Ми перемогли.
Хедхантер переводив недовірливий, настовбурчений погляд з одного бота на іншого. Зрештою схаменувся, усвідомивши, що стоїть голий. Випростався і шаснув натягати на себе рештки одягу.
Тимур тупцяв біля виходу з грота. Спостерігав за ботами, котрі змахували тепер на сліпих білих черв’яків.
Ріно зібрав розкидані по печері «Моссберги» і притарабанив їх до українця.
— Тримай, — вручив одну з рушниць Тимуру.
Хлопець слухняно прийняв дробовик і розвернувся, щоб йти, проте Хедхантер схопив його за плече.
— Ні. Зажди, фелла, — амбал силою розвернув Тимура обличчям до печери. — Це ще не кінець.
Багаття догорали. По закутнях підземелля згущувалася пітьма.
— Ти чого? — зиркнув спідлоба програміст.
— Треба добити їх.
— Але я думаю…
— Не думай. Дивись на мене і роби, як я.