Бот полностью

«Місцева влада доповідає про одинадцять загиблих на південному заході Болівії. Жертвами розбійного нападу стали жителі гірського селища Уюні. Увечері 1 вересня двоє підлітків увірвались у приміщення супермаркету. Нападники без попередження накинулися на болівійців, які знаходилися в магазині. Від ударів примітивними кам’яними знаряддями дев’ять чоловік загинуло на місці. Двоє померли пізніше у лікарні. За свідченням очевидців, яким вдалося врятуватися під час нападу, юні нападники були близнюками…»

Ріно раптом відчув, що підлога під ним палає. Він не хотів, але якась сила примусила повернути голову. Вся увага зосередилась на новинах. Диктор провадила далі:

«…мали виразну європейську зовнішність, хоча поводилися, цитую: по-дикунськи агресивно. Близнюки взяли з собою теплий одяг, продукти харчування і зникли в невідомому напрямку. Поліція департаменту Потосі сформувала фоторобот підозрюваних…»

Далі Хедхантер не чув жодного слова. Побачене оглушило його. З екрана на велетня дивились два акуратно вималювані боти. Той самий вирячкуватий вираз очей. Гострі вилиці. Запущене світле волосся. Голі по пояс.

Тимур і Лаура, пред’явивши посадочні талони, минули пропускну стійку. Перед тим, як пірнути в рукав, Тимур озирнувся. Ріно стояв, здійнявши руку і розкривши рота.

Амбал ледве не закричав. Якусь мить він вагався. Подумав, що треба їх зупинити. Вони не закінчили. Вони…

Українець помахав південноафриканцю.

Секунду Ріно стояв нерухомо, мов пам’ятник простягаючи праву руку вгору і вперед.

Тимур, примітивши вираз здивування (заледве не переляку) на обличчі Хедхантера, зацікавлено вигнув брову.

А тоді Ріно пересилив себе і махнув у відповідь. Вичавити посмішку йому не вдалося.

Тимур Коршак і Лаура Дюпре зникли у рукаві. Ріно Хедхантер крутнувся і закрокував геть із терміналу. Ледь не побіг, безперестану видаючи, немов подряпана платівка: «Fuck it… Fuck it… Fuck it».

30 січня 2011–27 лютого 2012

Каїр — Рівне — півострів Халкідіки — Київ — Луанда — Людеріц — нац. парк Етоша — Віндхук — Київ

Не пам’ятаю точно, коли зародилася задумка цього роману. Остаточно ідея написати «Бот» кристалізувалася зимою 2010–2011 рр., більшу частину якої я провів у Сахарі. Хоча — і в цьому я абсолютно певен — окремі, розмиті й невиразні, образи миготіли у моїй голові ще задовго до того, як я створив на комп’ютері директорію під назвою «Бот» і почав збирати матеріал для книги. Вони закралися у підсвідомість улітку 2009-го, коли я вперше потрапив до Атаками, найсухішої пустелі на планеті Земля. Звідтоді ці о́брази часом навідували мене. У снах. Здебільшого недобрих снах…

Я вагався. Трохи боявся починати. Знав, що роман буде не малим. Я передбачав, що буде вельми непросто зібрати докупи моторошні картинки, які ночами вовтузились у мозку, мов маленькі, але наполегливі черв’ячки. Мало визріти для написання книги. Часом потрібен потужний штурхан, щоб примусити себе почати роботу. Проте ідея не відпускала мене, і в січні 2011-го такі причини з’явилися.