— Я не знаю… — Ральф почухав голову зі сконфуженим виразом на обличчі, немов експериментатор, який переплутав реагенти, в результаті залишивши лабораторію без даху. — Кейтаро не хоче говорити на цю тему. По-моєму, Джеп почав стимулювати якусь не ту частину мозку, — Тимур розкрив рота, збираючись запитати, що саме канадець має на увазі, але Ральф різким рухом кисті показав, що не хоче переривати розповідь. — Щось полізло з їхнього мозку. Щось таке, чого там не могло бути. Кожна наступна стимуляція викликала у хлопчаків дивні візуальні образи, які шестирічні близнюки, що за життя лічені рази виходили за межі лабораторії, ніколи не могли бачити. Звідкись виринули слова, якими вони змогли описувати відчуте. Джеп ошалів і продовжував роздрочувати ту ділянку, бажаючи дізнатись, чим викликаний химерний ефект. Він називав її «темною стороною». Спливло чотири місяці, і «темна сторона» почала активувати сама себе. Імпульси з’являлися самовільно і розсіювались по всій голові. Ми лиш фіксували їх. Результат вийшов ще більш незрозумілим. Дітлахи малювали драконів, якихось химерних чудовиськ. Іноді говорили дивними голосами, формуючи довгі, граматично правильні речення. Я не знаю, як тобі передати, Тимуре, що ми відчували. Мене хапали дрижаки від страху: шестирічні шкети, зблискуючи очима і хмурячи брови, проголошують промови утробним голосом. Іноді вони плели тарабарщину, хоча Кейтаро твердив, що то якась невідома мова. Ще через півтора місяця у них почали мінятися риси обличчя. У кожного по-своєму, — канадець довго думав, перш ніж сказати останню фразу: — Складалося враження, наче щось пробивалось крізь їх мозок у наш світ.
— Попахує містикою, — скептично зауважив Тимур.
— Невдовзі один хлопчак убив другого, жорстоко познущавшись з тіла.
— Що???
— Ми ретельно проаналізували події з того часу, як почали стимуляцію, і зійшлись на тому, що причиною неадекватної поведінки послужив конфлікт між активною частиною мозку та мозковими платами, — збоку могло здатися, що Ральф говорить сам з собою. — Після вбивства другий близнюк збожеволів. Він перестав розмовляти, кидався на все, що рухається, гарчав. Шестирічний малюк став агресивним, мов ведмідь. Він не прожив довго, помер через три тижні від крайнього фізичного виснаження.
— І після такого ви продовжили дослідження?!
— Так, — відповідь була твердою. — Тільки цього разу із застосуванням ЕСТ.
— Що таке «е-ес-те»?
— Електросудомна терапія. Електрошок.
— Я не розумію.
— Після смерті близнюків ми опинились на межі банкрутства. То були найтяжчі часи за час існування проекту. Я і Джеп відчайдушно шукали спонсорів. Звертались до «Боїнга», «Тойоти», «Дженерал Моторз», «Ейрбас». Усюди безуспішно. Сталося так, що про наші дослідження дізнались у Пентагоні. Якогось дня на порозі лабораторії у Бангкоку з’явився сухоребрий підтягнутий американець. То був Вільям Ноланд. Він прийшов з конкретною пропозицією, а головне — з конкретними грішми.
— Поясніть, який стосунок до ваших експериментів має електрошок.
— Не перебивай мене. Все по порядку… Наприкінці 96-го я, Джеп та Кацуро Такеда вилетіли в Штати, де виклали все, що мали на той час. Небагато, враховуючи, що обидва експерименти закінчилися фіаско. На диво, цього виявилось достатньо. Сама ідея справила враження. Після коротких переговорів ми підписали з Міноборони США угоду. Так виникла «NGF Lab». За кілька днів Кацуро Такеда розпродав усе обладнання в Бангкоку, а американці скаженими темпами взялися будувати дослідницький комплекс в Атакамі. Я сподівався, що лабораторію вибехкають десь у Неваді, проте Пентагон був категорично проти. Американці не хотіли мати лабораторію такого штибу на своїй території, щоб у випадку чого вийти сухими з води. Мовляв, то не ми, то все японці… Місце вибирали довго. Зрештою зійшлися на Чилі. Країна лояльна до США і стабільна. Має величезні безлюдні території на півночі… — вчений прокашлявся. Розмова втомила його, серце билось нерівно. — Природно, вклавши у нас стільки грошей, американці отримали право впливати на напрямок досліджень. Це змінило все. Пентагон не цікавили мавпочки, що розмовляють, чи дітлашня, що розв’язує диференційні рівняння. Військовим потрібно було те, що ми згодом назвемо ботами: група мислячих організмів, які можуть вільно обмінюватись інформацією в режимі реального часу по бездротовому зв’язку на відстані в один кілометр. Таке було технічне завдання. По суті, від нас вимагали створити солдатів, чиї мізки будуть з’єднані в одну мережу. Це означало, що нам потрібно знайти групу немовлят приблизно одного віку з максимально близькими біометричними параметрами.
— І де ви їх узяли?
— Виростили з нуля.
— Клони?
