Канадець неправильно потрактував мовчанку. Старий професор сприйняв її за вияв недовіри. Як будь-яка людина, що каже неправду, він підозрював: співрозмовник інтуїтивно вловлює брехню.
— Ну, якщо чесно, то шістдесят п’ять…
Тимур вирячив очі.
— Добре, сімдесят, — відвівши погляд, пробуркотів Ральф.
— Разом із тими, що втекли?!
— Ет, яка різниця, — зітхнув канадець. — Ти все одно дізнаєшся. Сто п’ять. На даний момент у нас виведено сто п’ять перспективних бойових одиниць. Сто п’ять чортових ботів. Сорок два з яких на волі…
Якщо вчора, побачивши, як бот — жива істота — рухається точно, як запрограмований ігровий персонаж, Тимур по-справжньому перелякався, то зараз він ледь не наклав у штани. Виходить, їх таких аж сорок два швендяє довкола комплексу. СОРОК ДВА! Не дивно, що Оскар Штаєрман панікував по дорозі з Антофагасти.
— Сорок два?.. — ледве ворушачи язиком, перепитав хлопець.
Ральф кивнув.
— Правда, один уже загинув. Його збила вантажівка на трасі, що веде до Калами. Тому — сорок один.
— Але чому… їх… так… багато?
— Я вже пояснював. Пентагон поставив свої вимоги. Боти розроблялись не просто як істоти, яким можна посилати команди через мозкові плати, а як цілісний загін з колективною свідомістю, такий собі рій, щось подібне до ескадрильї винищувачів 5-го покоління, про яку я згадував учора. Подумай сам: неможливо реалізувати програму, маючи під руками десять, двадцять чи навіть тридцять піддослідних… Коли боти підросли, Кейтаро привів у проект Ємельянова. Росіянин підготував системи обміну інформацією в режимі реального часу. Ми запустили їх, поєднавши всіх «малюків» в одну мережу. Стукни будь-якого бота по голові, і про це дізнається вся зграя. Кілька ботів можуть вбирати нову інформацію, і її сприйме весь рій. Фактично, загін ботів — це один великий організм з десятками пар очей, рук та ніг. Саме тут, відпрацьовуючи колективні дії, ми застосовували твої коди.
— Я вже зрозумів, Ральфе, — промимрив Тимур.
— На даний момент боти вміють користуватися будь-якою стрілецькою зброєю. Деяких за кілька днів до втечі ми почали вчити керувати транспортними засобами. Не пішло. І ще — вони не розмовляють. Взагалі. Це побічний ефект від застосування ЕСТ.
— Як вони втекли?
— Гарне питання. За останні два тижні я запитував себе те саме по сто разів на день. Розумієш, згідно з технічним завданням американців боти повинні діяти роєм, обмінюючись інформацією. Ми досягли цього, створивши колонії нанороботів у їхніх головах і поєднавши їх у мережу. Разом з тим нам відомо, що ці колонії не спроможні нормально функціонувати через конфлікти зі свідомістю. Щось постійно лізе через них, викликаючи різні неадекватні прояви. Мені вдалося придушити свідомість, випаливши її електрошоком. Це призвело до того, що боти «отупіли», позбувшись елементарних навичок. Довелося ускладнювати програмне керування. Твої коди допомогли, і довгий час усе було окей, але… Місяць тому боти почали поводитись неадекватно. Два тижні тому майже половина втекла. Чому — ніхто не знає. Ти маєш вияснити. Я надам тобі документи, що стосуються проведених експериментів, файли з вихідними кодами, відеозаписи тестів та інші матеріали. Ти вільний питати у мене все, що заманеться. А поки що з тебе досить. Пішли.
Нейрохімік розвернувся і закрокував до виходу:
— Поряд мають бути Кацуро зі Стефаном Ермґленом. Молодший японець вводить у курс справи фізіолога. Ми приєднаємось до них, оскільки є одна річ, яку Стефан пояснить краще за мене.
Ральф привів Тимура назад в «EN-3», у кафетерій, з якого почалась екскурсія. Там їх чекали Кацуро Такеда та Стефан Ермґлен. Обличчя шведа зберігало типовий для скандинавів індиферентний вираз, через що важко було сказати, як він відреагував на розповідь японця. Тимуру здалось, що мішки під очима фізіолога стали трохи темнішими, хоча причиною тому міг бути поганий сон, а не історії про звірства, що чинились у «NGF Lab» над немовлятами.
Здаля молодий японець і швед скидались на двох лікарів, котрі у перерві між обходами вирвалися на перекур, щоби поділитись останніми новинами. Біля кожного стояв пластиковий стаканчик, далі на столі лежав білий шолом з чорним сонцезахисним забралом, що нагадував каску пілота якого-небудь сучасного винищувача.
— Привіт, Тимуре! — Кацуро помахав їм, щойно канадець з українцем переступили поріг. — Беріть каву і приєднуйтесь.
Кацуро і Стефан посунулись. Четверо чоловік розташувались за одним столиком.
— Як ти почуваєшся? — спитав Ральф у японця.
— Чудово, Ральфе. Дякую. — Кацуро повернувся до Тимура: — Ну, як тобі?
Пауза. Ральф Доернберг розмішував цукор, не піднімаючи очей від чашки.
— Я вражений, — відказав програміст.
Кацуро здавався розслабленим, але щось дивне мигтіло в розкосих очах. Тягнучись по цукор, Тимур помітив, що замість кави у келишку японця бовтається вода.
— Чим саме? — продовжував розпитувати Кацуро.
— Усім, — пролунала безформна відповідь.
— Цікаво… Цікаво… Ти знаєш, як можна владнати нашу… м-м-м… ситуацію? Є ідеї?
— Я не можу сказати нічого певного, поки не побачу код.
— Безперечно. Але ти готовий допомогти?