Бот. Ґуаякільський парадокс полностью

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку:

Він тихо присвиснув. Через п’ять років після таємничого відрядження у пустелю Атакама на півночі Чилі до Тимура навідалися психіатр із Франції та священик із Південно-Африканської Республіки, більше схожий на чемпіона світу з боїв без правил. Дмитро Віталійович Пузатий почухав потилицю і замислився над тим, наскільки нудне його життя.

П’ятниця, 16 січня, 17:28 (UTC +2)

Київ, Україна

Відчинив Тимур.

Лаура Дюпре, відзначивши, як стримано та чемно поводився Ріно під час розмови з чоловіком у дорогому пальто в офісі «TTP Technologies», пропустила ґевала вперед. Але цього разу прогадала. Преподобний Ґроббелаар розтягнув губи у посмішці (шрам на лівій щоці вигнувся багряним серпом) і насмішкувато пробасив:

— Не чекав гостей, фелла?

У Тимура відвисла щелепа, а очі полізли з орбіт. Вони більшали та більшали, неначе надуті з двох жувальних гумок бульбашки. У якусь мить Лаурі здалося, що ще трохи й очі Тимура луснуть, як бульбашки.

— ТВОЮ МАТЬ, НІ! — верескнув колишній програміст і спробував захряснути двері.

І йому б удалося, якби попереду стояла Лаура. Однак відразу за порогом стовбичив стодвадцятикілограмовий бугай, який устиг поставити руку між краєм дверей та одвірком.

Тимур загарчав і всією вагою наліг на двері.

Із кімнати вистромилася чорнява голова Аліни. Три хвилини тому вона повернулася з роботи і на той момент перевдягалася.

— Тимуре, що сталося? Хто це?! — побачивши, як її чоловік з усіх сил намагається виштовхати за двері двометрового амбала зі шрамом через усе обличчя, жінка зойкнула, а тоді панічно закричала: — Я ВИКЛИКАЮ МІЛІЦІЮ!

— Не викликай! — натужно крякнув Тимур.

Зі словами з легенів випурхнули рештки повітря, і Ріно Ґроббелаар легко струсив його з дверей і відкинув углиб коридору. Тимур відлетів, наче пушинка, і з’їхав на підлогу. Ріно, несподівано знітившись, озирнувся на Лауру та запитав:

— То ми заходимо чи як?

— Так, — підтвердила француженка. — Ми заходимо.

Лаура з Ріно прослизнули досередини та причинили за собою двері.

Колишній програміст підвівся. Аліна забилась у найвіддаленіший куток житлової кімнати і, схлипуючи, намагалася тремтячими пальцями набрати на смартфоні номер 102.

— Якого хріна ви приперлися?! — Тимур збагнув, що говорить українською. Скреготнув зубами. Подумав, що фраза «Why the fuck have you come?!» недостатньо відобразить його теперішній настрій, через що прогорлав: — I FUCKIN’ HATE YOU![43] — тоді повернувся до Аліни: — Поклади телефон. — Дружина не відреагувала. Пішов виклик. — ПОКЛАДИ ТЕЛЕФОН, ТРЯСЦЯ!

Кліпаючи очима, обрамленими перелякано вигнутими півмісяцями брів, вона неохоче натиснула «Відбій». Француженка зазирнула до кімнати, примирливо підняла руки, виставивши долоні вперед, і поцікавилася:

— Ви говорите англійською?

Аліна кивнула.

— Пробачте, що вдерлися до вас. Ми не мали наміру вас налякати.

Аліна чула її, але дивилась на велетня, який скидався на найманого вбивцю.

— Запевняю, що вам немає чого боятися, — продовжувала заспокоювати Лаура. — Ми не завдамо шкоди, ми просто хочемо поговорити.

— Хто це? — напружено повторила запитання Аліна. Жінка зверталась до Тимура і тому сказала українською.

Той не відповів. Лише сердито сопів і спопеляв ґевала поглядом.

З інтонації Лаура здогадалася, яке питання поставила Аліна Коршак. Француженка стримано всміхнулася:

— Моє ім’я Лаура Дюпре, я — психіатр, а це — преподобний Ріно Ґроббелаар. Ми працювали з вашим чоловіком у серпні 2009-го.

— Це правда? — Аліна штрикнула очима Тимура.

— Так, — зітхнув той.

— То чому ви вломлюєтеся до нас, наче терористи? — Аліна нарешті перейшла на англійську. Жінка поволі опановувала себе, істеричні нотки в голосі стихали, поступаючись місцем розлюченим.

— Бо він не бере трубку, — Ріно насупився і тицьнув пальцем у бік Тимура.

— Що? — скривилася Аліна.

— І взагалі, що такого ми зробили? Я був змушений! Якби я вчасно не втрутився і не притримав двері, потім довелося б їх вибивати, а тому… — Ріно, зрозумівши, що лепече щось не те, заглухнув на півслові та знічено почервонів.

Лаура Дюпре смикнула бровою та похитала головою. Ситуація починала скидатись на розборки між дітлахами в дитсадку.

Психіатр повернулася до Тимура.

— Поговоримо?

Припертий до стінки, українець опустив голову.

— Не тут.

— Я розумію, — вона метнула швидкий погляд на Аліну. (Цікаво, як воно: жити з людиною, якій не можеш розповісти про свій найбільший кошмар?) — Ми приземлились у Борисполі опівдні і з того часу нічого не їли. То, може, десь повечеряємо? Я пригощаю.

— О’кей, — буркнув Тимур. — Почекайте за дверима, я вдягнуся.