— Але ти ж не поїдеш, — слова прозвучали безбарвно та відчужено, але не тому, що Аліні було байдуже. Просто в ту мить вона балансувала на хисткій межі — точно посередині між вуркотливою кішечкою та готовою видряпати очі гарпією, і від відповіді Тимура залежало, у який бік наступної секунди схилиться її настрій.
— Ні, — сказав Тимур.
— Добре, — Аліна позіхнула. «Правильна відповідь». — Вони якісь стрьомні, правда? А той чувак узагалі на бандита схожий.
Жінка помізкувала, чи не запитати про те, що ця фантастична парочка намірюється робити в Еквадорі. Ще років два тому вона неодмінно поцікавилася б, а якби Тимур не схотів розповідати, довбала б чоловіка доти, доки він не виклав би все до останнього слова. Але сьогодні… вона страшенно втомилась і хотіла спати. Крім того, Аліна Коршак розуміла, що тема Еквадор—2015 безпосередньо пов’язана з темою Атакама—2009, а Атакама—2009 — найстрогіше табу в їхній сім’ї. Події під час відрядження до Чилі 2009-го — це єдине, із чим Тимур їй досі не відкрився і, напевно, довіку не відкриється, хай як вона благатиме чи наполягатиме. Попервах це страшенно дратувало Аліну. Доходило до істерик: вона ледь не з криком доводила Тимуру, що між ними не може бути таємниць, що чоловік і жінка, які не до кінця відверті між собою, ніколи не збудують нормальної сім’ї, однак Тимур лишався неухильним: Атакама—2009 — табу, і крапка. Із боку Тимура Коршака ні докорів, ні ультиматумів не звучало. Аліна зрештою втямила, що варіантів у неї лише два: або змиритися, або розірвати стосунки. Вона змирилася.
— Завтра субота, — позіхнула Аліна. — Зранку я в тренажерку. А потім давай підемо кудись?
— Давай. У кіно. А перед тим можна на суші в «Мафію».
— Я люблю тебе… — прошепотіла Аліна.
Тимур зморщив лоба, пригадуючи, коли востаннє чув ці слова від дружини, не зміг пригадати і машинально відповів:
— І я тебе люблю, сонце.
— Добраніч.
Аліна вткнулась носом у плече чоловіка і за мить тихо засопіла, поринувши в сон.
Тимур так легко заснути не зміг. Він лежав на спині, телющився в стелю і думав. Із голови не йшли показані Лаурою фотографії вчинених «сутінковими» звірств: чиїсь голови з порожніми зіницями та заліпленими мухами ротами; кінцівки, що стирчать із-під розтрощених ущент машин; молода жінка, перекинута догори ногами і прибита цвяхами до дерев’яного стовпа; сім’я — чоловік, дружина і двоє дітей, — зарізана просто за обіднім столом (мабуть, їх розсадили вже мертвими — Тимур уявити не міг, як можна прикінчити чотирьох людей без того, щоб вони принаймні не позіскакували зі своїх місць); розстріляний поліцейський посеред двосмугового шосе та загін спецпризначенців, які, ховаючись за бронетранспортером бразильського виробництва «Engesa EE-11 Urutu», шмаляють у натовп цивільних на іншому боці дороги, не надто вникаючи, хто з них заражений, а хто ні. Найгірше було згадувати дітей. Їхні понівечені тіла нагадували Тимуру відторгнуті та забуті, покинуті в пилюці біля залитих кров’ю олтарів безглузді жертви якому-небудь лютому та напрочуд зажерливому божеству. Чоловік боявся заплющити очі. У кімнаті й так панувала темрява, однак щойно він стуляв повіки, як його огортала особлива, значно глибша й об’ємніша темінь, пітьма, у яку можна провалитися, як у колодязь. Хоча проблема крилася не в тому. Найгіршим здавалося те, що в такому мороці загиблі на вулицях Ґуаякіля діти розплющували очі, після чого довго та не зморгуючи дивилися на нього.
І то був лише початок. Як і Ріно Ґроббелаар, Тимур Коршак привіз із Атаками власне жахіття. От тільки Тимурів кошмар не мав нічого спільного з розстрілом дванадцятирічних хлопчиків у печері на плато Ель-Татіо, спогади про який терзали Хедхантера. Ідея того розстрілу належала Ріно, Тимур майже не брав у ньому участі (що важливо — багато років тому Тимур подумки обґрунтував для себе його необхідність, а отже, зміг сяк-так ужитися із жахливими спогадами). Не так часто, як Ріно, та все ж достатньо часто українець боровся з власним кошмаром, у якому щоразу був змушений убивати бразилійку Тіану Емерсон, мікробіолога проекту «NGF», чудово знаючи, що жінка не заражена наноагентами. Упродовж перших років після повернення до України та непотрібна смерть найбільше дошкуляла йому, пронизуючи жаром і болем, немов рана від розривної кулі.
«Клята Лаура! — чоловік безшумно, щоб не розбудити дружину, стискав пальцями подушку. — Ненавиджу… НЕНАВИДЖУ ЇЇ».
Чоловік не заснув, а радше занурився в якусь спотворену форму напівзабуття о пів на четверту ранку. Йому снилася лабораторія програмування у другому інженерному корпусі «NGF Lab» і Тіана Емерсон — заплакана, розхристана, із розкошланим волоссям і божевільним блиском в очах. От тільки замість благати не вбивати її, як це відбувалося зазвичай, бразилійка гарячково шепотіла: «Допоможи… допоможи… допоможи…»
