— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.
— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.
Психіатр не вгавала:
— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?
— Я нікуди не полечу.
Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.
— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що
Українець звів голову:
— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?
Очі Хедхантера блиснули:
— Так.
Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:
— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.
Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:
— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.
Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.
— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!
Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.
Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.
Зрештою Тимур не витримав:
— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.
— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А
Тимур прикусив язика.
— Нічого я не здатен! — він розпачливо змахнув руками. — Ти бачила курс гривні до долара? Я більше не працюю в «TTP», у мене немає грошей навіть на переліт до Еквадору!
— Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх[45], — глибокодумно виголосив Ріно (тріщина зімкнулася, він знову став смиренним і миролюбним, а радше, законопатив її чимось… тимчасово), — і не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе саме поклопочеться[46].
Тимур звів ліву брову й ошелешено вирячився на Хедхантера:
— Таке враження, що тіло його, а довбешку прикрутили від когось іншого.
— Точніше не опишеш, — кивнула Лаура і додала: — Я можу заплатити за переліт. А в Еквадорі, гадаю, нам багато грошей не знадобиться.
Українець склав руки на грудях і замислився. Француженка напружено покусувала губу, розімлілий після вечері ґевал клював носом.
Відсунувши від себе порожній келих, Тимур підсумував:
— Я мушу подумати.
— О’кей, — згодилася Лаура. «Мушу подумати» — все ж краще, ніж відмова. — Ми з Ріно зупинилися в чотиризірковому готелі «Космополітъ». Здається, це десь поруч. До твого будинку на таксі доїхали хвилин за п’ять.
— Так, я знаю, де це.
— Чудово. Ми чекатимемо тебе в готелі протягом завтрашнього дня.
— Домовилися, — Тимур підвівся.
Ріно труснув головою:
— Тільки не здумай… — почав ґевал, однак Лаура обірвала його, наступивши на ногу під столом.
— Завтра ми чекатимемо на тебе, Тимуре, — повторила вона.
Аліна закінчила намазувати кремом ноги та пірнула під ковдру.
— Розкажи, про що ви говорили, — промуркала вона, притискаючись до Тимурової спини.
Чоловік кілька секунд німував, міркуючи про те, чи не прикинутися, що спить, аби уникнути розмови. Зрештою ліг на спину та глянув на дружину:
— Вони хочуть, щоб я поїхав із ними.
— Куди?
— До Еквадору.
— Навіщо?
«Прикопати старе лайно, яке чомусь знову засмерділо». Тимур думав хвилини дві, перш ніж відповісти:
— Завершити те, що не завершили 2009-го.
— Це важливо? — навіть у темряві кімнати, яка слугувала подружжю і спальнею, і вітальнею, а нерідко і кухнею, Тимур помітив, як довкола губ Аліни пролягли невдоволені складки.
— Так.
