Доктор Арреола дістав з кишені халата пластикову картку-ключ і вставив її в шпарку. Замок тихо дзизнув, двері відчинилися. Хлопчина ніяк не зреагував, продовжуючи щось зосереджено вимальовувати на альбомному аркуші.
Антоніо Арреола зайшов першим, за ним безгучно прослизнув Тимур, після чого еквадорець зачинив двері.
Тимур закляк біля входу з роззявленим ротом і перелякано витріщеними очима. Він споглядав пацієнта, очікуючи, що той будь-якої миті струсне масні пасма з очей, загарчить і кинеться на нього. Серце калатало так швидко, що Тимур не встигав порахувати удари, але патлатий еквадорець не ворушився. Лише рука з фломастером ледь помітно переміщалася над аркушем.
Арреола попрямував до хлопчини, зупинився біля стола, зиркнув на малюнок. По тому знаком дозволив Тимуру підійти.
Українець наблизився.
— Aquí es Tymur[57], — упівголосу проказав доктор Арреола.
Хлопчина нарешті відірвав голову від аркуша. Глипнув на доктора Арреолу, на мить затримав погляд, а тоді звернув увагу на Тимура. Праве око запливло кров’ю, але чорним не було — мутно-коричнева зіниця чітко вирізнялася на червоному тлі. Ліве око виглядало цілком здоровим. Він узагалі не був схожим на психічно хворого. Ні на мить не затримавши погляду на українцеві, молодий еквадорець опустив голову та повернувся до малювання.
«Оце й усе?» — Тимур через плече глипнув на Лауру, яка спостерігала за ним через вікно. Жінка розвела руками.
— Можеш присісти, — так само тихо запропонував Антоніо.
Сідаючи на вільний стілець, Тимур мимоволі зиркнув на годинник.
10:07.
— Hi!.. I am Tymur. This is me… Do you hear me?[58]
Хлопчина знову звів голову, огледів Тимура. Погляд був неосмисленим і притуманеним. Ніщо не ворухнулося за скривавленим оком, на обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Я не впевнений, що він говорить англійською.
Голова знову опустилася, заскрипів фломастер.
— Ви впевнені, що він «сутінковий»?
Арреола підняв праву брову:
— «Сутінковий» не є строго визначеним медичним діагнозом. Так ми назвали групу пацієнтів зі схожими, але непояснюваними симптомами, які потрапили до Інституту протягом минулого тижня.
— Він кликав ме… — Тимур урвав, — він кликав когось на ім’я Тимур?
— Так. Щонайменше одного разу. Коли його привезли сюди. Але відтоді стих. Ні на що не реагує, тільки малює постійно.
Незважаючи на почуте, Тимур розслабився. Він роздивлявся хлопчину із брудними пасмами на лобі та відчував, як страх відступає. Ситуація все більше нагадувала розіграш. Він нахилився до хлопчини та попросив:
— Можна, я візьму твій малюнок?
Пацієнт припинив малювати. Попри те, що українець звертався англійською, еквадорець, схоже, зрозумів прохання. Підсунув аркуш Тимурові. Українець забрав аркуш, розглянув малюнок і підвівся.
— Ми можемо йти.
Розчарований і тому ще більше сердитий Антоніо Арреола рушив до дверей. Поки він уставляв картку в шпарину замка, Тимур приклав листок із малюнком до скла так, щоб Ріно та Лаура могли його бачити.
— Господь Всемогутній! — збілів здоровань.
Тимур та Антоніо вийшли в коридор.
— Що це? — запитав доктор Арреола.
— Одна з ущелин Долини Смерті.
— Ви знаєте це місце? Вони всі малюють одне й те ж саме — пустелю. У нас повно таких малюнків. Ви знаєте, де це? — у голосі еквадорця нарешті забриніла цікавість. — Вам справді знайоме це місце?
Замість відповіді Тимур поцікавився:
— У вас є відеозаписи того, як ваші пацієнти кличуть чоловіка на ім’я Тимур?
— Ні, — відповів Антоніо. — Минулого тижня нам було не до записів. У п’ятницю я захотів когось із них записати на плівку — ну, для статті, — але в ці вихідні все раптово припинилося. Найбільш агресивні померли, решта наче заспокоїлася та перейшла на малювання.
Тимур ще раз роздивився листок, передав його Лаурі. Француженка не брала участі у вилазках до Атаками 2009-го, тому відразу тицьнула малюнок Ріно. Ґевал зиркнув здаля та жестом показав, що брати його до рук не має наміру.
— Це справді Атакама? — Лаура труснула аркушем перед обличчям Тимура. — Що ти про це думаєш?
Українець скептично випнув нижню губу:
— Це просто малюнок, Лауро. Просто малюнок… І ти свідок — вони ніяк не реагують на мене.
Тимур помилявся. «Сутінкові», може, й не зважали на нього, однак те, що сиділо всередині них, побачило й упізнало його. І, що найгірше, — блискавично зреагувало.
Рівно о 10:07 Умберто Сотома́йор Кінто́н, шеф-кухар ресторанчика «Cevichería Montañita», що на вулиці Мігеля Уртадо Антоніо, відклав довгий ніж, яким нарізав цибулю для салату, і підняв голову. Із боку могло здатися, наче Умберто до чогось дослухається. Він і справді дослухався, от тільки не вухами.
Голос несподівано покликав його. Покликав ізсередини.
