Бот. Ґуаякільський парадокс полностью

— за чотири роки після перейменування його так і не спромоглися змінити.

Ріно та Лаура пішли до будки з охоронцем, а Тимур на хвильку затримався і втупився в небо. Він нервував. І не лише від усвідомлення, що десь там, за колючим дротом, сидять кількасот істот, готових перегризти горлянки всім, до кого можуть дотягнутися, аби тільки побачити його. Тимур придивлявся до затягнутого рівною плівкою неба та почувався так, ніби хтось бабрався пальцями в його животі. Небо не подобалося йому. Воно здавалося безкровним, невиразним, неживим. Хмар, по суті, не було: жодного завитка чи завихрення на цілковито однотонній сірій плівці, що тяглася від горизонту до горизонту. Плівка залишалася незмінною: не піднімалася та не опускалася, не грубшала та не стоншувалась, через що Тимура огортало дивне відчуття, мовби час під таким небом зупинився, мовби він, Тимур, потрапив у особливий інший світ, у задзеркалля, де годинники стоять, де завмерло все живе, а жити можуть лише мертві.

— Ти там заснув, фелла? — гукнув Ріно від КПП.

Тимур стрепенувся і, переборюючи млість у животі, заквапився до сторожової будки.

Охоронець на КПП перевірив паспорти Тимура, Ріно та Лаури, без запитань видав усім трьом тимчасові перепустки та пропустив на територію інституту. Відразу за пропускним пунктом на них чекав Антоніо Арреола.

— Hola, amiga! — еквадорець звично привітав Лауру, вони обнялися. — Не передати, який я радий тебе бачити!

— Привіт! — відступивши та злегка нахиливши голову, француженка окидала поглядом однокурсника. Вчора ввечері до кінця виправити дужку не вдалося, а тому окуляри сиділи криво та надавали жінці злегка навіженого вигляду. — Ти чудово виглядаєш.

Насправді Тоні не виглядав аж так чудово. Лише за минулий рік чоловік набрав десять кілограмів і наживо постав геть не таким, як на екрані Skype: ще не потворним, але вже з біса огрядним. Якщо, примружившись, придивитися здаля, фігура доктора Арреоли нагадувала поставлену черешком догори грушу з прикрученими знизу короткими ніжками. Втім, Лаура не лукавила. Порівняно з тим, яким Тоні був тиждень тому, сьогодні еквадорець здавався добряче обробленою в Photoshop’і копією самого себе: ясний погляд, чорне волосся акуратно зачесане назад і блищить, без мішків під очима. Тож Антоніо Арреола справді виглядав непогано. Особливо як на людину, якій залишилося жити трохи менше ніж годину.

— Ну, що ти, що ти. Припини лестити, — щоки розтяглися в посмішці. — Я добре знаю, що став жирним, як кабан. Принаймні так каже дружина… Гаразд, — Тоні відірвався від Лаури. — Досить люб’язностей. Може, представиш мені своїх колег, — психіатр підозріло кинув погляд спочатку на заплиле око та дивовижної краси синець, який за ніч набув брутально бузкового відтінку (мабуть, такий колір має захід сонця на Нептуні, як резюмувала зранку Лаура), а потім на потемнілий і дещо зіжмаканий після вчорашніх перипетій білий комірець Ріно.

— Без проблем, — Лаура розвернулась і показала долонею на ґевала. — Це — Ріно Ґроббелаар із Південної Африки.

— Доктор Антоніо Арреола, — еквадорець спочатку наголосив на слові «доктор», а тоді поблажливо додав: — Для друзів пані Дюпре просто Тоні.

— Радий знайомству, — прогув Ріно, тицьнув пальцем у синятину під оком і пояснив: — Занадто кліпнув.

— А, о’кей, так, я все розумію… — Арреола нічого не втямив. — До речі, я вперше зустрічаю психіатра, який поєднує професійну діяльність із… хм… проповідництвом, — Тоні вдруге глипнув на білий комірець.

— Він не психіатр, Тоні, — промовила Лаура. — Й узагалі не лікар.

Доктор Арреола почав червоніти.

— Як це? Я не розумію. Хто він тоді?

— Диякон.

Еквадорець витріщився на француженку. Диякон із «ліхтарем» на півобличчя? Що за безглуздя?

— А цей? — Арреола безцеремонно вказав пальцем на Тимура.

— Програміст, — відповіла Лаура.

— Програміст???

— Якщо бути точним, то наразі — системний адміністратор, — додав Тимур. — Я вже давно не працюю програмістом. Якось так.

Кадик Арреоли смикнувся, брови сердито з’їхалися на переніссі. Ввічливу маску зірвало з лиця. Він підступив до Лаури, нахилився до її обличчя та швидко заговорив, не переймаючись, що чоловіки чують кожне слово:

— Лауро, для чого ти привела сюди південноафриканського священика, якому хтось натовк писок, і програміста? Зверни увагу на це все, — він обвів пухкою рукою довжелезний мур, увінчаний колючим дротом. — Я не екскурсію тобі влаштовую. Ти хоч уявляєш, яких зусиль мені вартувало в такий час вибити перепустки для трьох іноземців? Сотні людей загинуло, у мене в клініці триста психів, які заразилися невідомо чим, і я не маю наміру…

Лаура і собі звела брови докупи та рішучим жестом попросила еквадорця замовкнути:

— Заспокойся, Тоні, — вона взяла Арреолу за лікоть, повернула обличчям до Тимура. — Бачиш цього чоловіка? Він з України, його ім’я Тимур.

— Стій, ти… ти хочеш сказати, що…

— Так.

— Ти знущаєшся з мене?!