Додаткові пояснення здавалися зайвими: і Тимур, і Лаура чудово розуміли, що має на увазі південноафриканець. У серпні 2009-го все складалося інакше. Тоді вони усвідомлювали (бодай і не відразу це втямили), що коїться. Вони знали, що проблема обмежується сорока двома хлопчаками, які вирвалися на волю з «NGF Lab». Вони уявляли, на що від хлопчаків чекати, і здогадувалися, де їх знайти. Вони придумали, як їх знешкодити, та спромоглися «від’єднати» від психоістоти тих ботів, що залишалися в лабораторному комплексі. Так, вони боялися. Але мали чіткий план дій і, основне, надію на те, що він спрацює.
Кілька хвилин усі німували. Зрештою Тимур наважився порушити тишу.
— Знаєте, що я думаю?
Лаура звела голову. Ріно сердито прицмокнув.
— Мені не йде з голови, чому вони припинили мене кликати, — українець тупився в екран телевізора, де показували, як колона з восьми танків «Leopard 1», кремсаючи асфальт, розчавлюючи декоративні деревця в клумбах уздовж дороги, під’їжджає до білосніжного будинку з колонами. Напевно, до мерії. Чи резиденції губернатора провінції. Тимур не говорив іспанською та не міг прочитати, що то за будівля. — Пригадуєте, я запитав у Антоніо, чи є в нього записи того, як «сутінкові» кличуть мене? Він тоді пояснив, що планував це записати, але в минулі вихідні все раптово скінчилося.
— Тоні не говорив, що «сутінкові» припинили кликати тебе. Він сказав, що найбільш агресивні померли, а решта заспокоїлася.
— Правильно, — підтакнув Тимур, — заспокоїлася та перейшла до малювання. Він не висловився однозначно, та це очевидно. Якби вони й надалі кликали, Антоніо мав би що нам показати. Були б якісь записи.
Лаура, задумавшись, кивнула.
— Гаразд, логічно. Але що це нам дає?
Тимур сидів обличчям до телевізора, однак його розширені зіниці більше не сфокусовувалися на екрані. Погляд уже не був променем, що виходить з очей і протинає простір, він ущільнився і згорнувся, як згортається шматок фольги, що потрапив у вогнище. Чоловік поволі, неначе голку, занурив той погляд у себе і перенісся назад у часі. Він побачив себе таким, яким був п’ять років тому, у ніч із 31 серпня на 1 вересня 2009-го — останню ніч, проведену в Атакамі.
