Зі сходу до перехрестя авеню Франциско де Орельяни та вулиці Аугустина Фрейре підступає двоповерховий житловий будинок, частина вікон якого виходить на дорогу. Біля одного з тих вікон, наполовину сховавшись за шторою, стояла п’ятнадцятирічна Б’янка де ла Торре — боса, у брудному платті, із розпатланим волоссям і блискучим від жиру волоссям. Дівчина стовбичила там давно — відтоді, як учора після обіду військові пригнали на перехрестя бронетранспортери та вантажівку з бетонними блоками та почали споруджувати блокпост, — і не відлучалася ні на секунду. Б’янка двадцять годин нічого не їла та не пила, спускала сечу собі просто під ноги і бездумно тупилася в автомобілі, що проминали блокпост. Дівчина дванадцятий день жила сама, тож у квартирі не виявилося нікого, хто міг би здивуватися з її поведінки. Батьки Б’янки зникли під час подій Кривавої П’ятниці: тата зарізали на вулиці, неподалік від дому, а мама… тіло Антонелли де ла Торре знайшли на подвір’ї Інституту неврології після вчорашньої зачистки. Б’янка цього, певна річ, не знала, але якби й знала, то навряд чи дуже переймалася б.
Якби солдати не примушували пасажирів виходити з машин, усе, може, й обійшлося б. Із вікна другого поверху непросто вдавалося роздивитися людей у салонах авто, а ті, хто сиділи з правого боку машини, ближче до західного боку авеню де Орельяни, взагалі випадали з поля зору. Втім, людей таки виводили. Побачивши русявого чоловіка зі світло-сірими очима (о 7:20 ранку в Ґуаякілі було достатньо світло, щоб розгледіти такі подробиці), Б’янка де ла Торре відірвалася від штори та притислася носом до вікна. Вона вперше в житті бачила цього ґрінґо — не молодого, та все ж доволі симпатичного, — однак щось усередині неї впізнало його. Б’янка відчула, як закалатало серце, що раптом стало ніби чужим, а в голову встромилися тисячі розжарених скальпелів. Її ноги підломилися, дівчина сповзла на ковзку від сечі підлогу й узялася дряпати шкіру на тім’ї, на потилиці, над вухами, на скронях. Якби в той момент до голови еквадорки під’єднали датчики електроенцефалографа, апарат, напевно, задимівся б: мозок буквально тріщав від електричних імпульсів, що розсівалися тілом. Б’янку де ла Торре викручувало, наче на електричному стільці, страхітливо цокотіли зуби, під шкірою зринали вузли та гульки, які пульсували та ворушилися, через що м’язи п’ятнадцятирічної дівчини нагадували поверхню киплячої рідини. За півхвилини з рота еквадорки вальнула рожева піна, а очі вилізли з орбіт. Цих півхвилини якраз вистачило, щоб розіслати сигнал усім, хто міг його прийняти.
Солдати завершили перевірку, повернули документи та дозволили рушити далі. Через хвилину таксі зупинилося на наступному контрольному пункті неподалік місця, де авеню де Орельяни зливалася з авеню Хуана Танки Маренго. Попри те, що блокпости розділяло не більше ніж п’ятсот метрів і солдати бачили один одного, Тимура, Ріно та Лауру примусили знову від початку до кінця пройти перевірку й огляд медичного працівника.
Зрештою о 8:40 таксі під’їхало до аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо, який разюче змінився відтоді, як Тимур, Ріно та Лаура відвідували його.
