Холодне, з особливим пластмасовим присмаком повітря в автобусі більше не пахло свободою.
Тимур узяв слухавку й акуратно, наче боявся, що вона може якщо не вибухнути, то принаймні довбонути струмом, приклав до вуха:
— Тимур Коршак слухає.
— Тимуре, привіт! Це Ліза Джин Торнтон.
Чоловік видихнув:
— А, це ви.
— Ви чекали на когось іншого?
— Ні. Суть якраз у протилежному — я ні на кого не чекав. Як ви нас знайшли? — Тимур спочатку запитав, а вже потім збагнув, що запитання, по суті, безглузде.
— Я працюю у ФБР, — повільно, неначе для розумово відсталого пояснила Ліза.
— Жучки.
Із трубки почулося сухе та здушене, а тому якесь ніби несправжнє фиркання. У Тимура в голові спливла ідіотська думка про те, що федералів у їхніх центрах підготовки, напевно, вчать не лише стріляти, але й правильно фиркати: спокійно та витримано, так, щоб співрозмовник не здогадався про справжні наміри агента та не викрив його істинні думки.
— Ви передивилися фільмів про Джеймса Бонда. Я дізналася, що ви забронювали квитки до Антофагасти, а сьогодні о 16:34 перетнули кордон Чилійської республіки в аеропорту «Комодоро Артуро Меріно Бенітес». Усе просто.
— О’кей, — погодився Тимур, — а готель?
— Цього я вам уже не розповідатиму.
— Добре, — він знав, що наполягати марно. — Ви досі в Еквадорі? Чого вам від мене треба?
— Поговорити, — просто сказала американка.
Надійшла черга Тимура презирливо пирхати:
— Хочете допитати мене по телефону? Це такі новітні технології від ФБР, так? Сподіваюся, мені хоч не доведеться оплачувати міжнародний дзвінок.
— Тимуре, не треба єхидності. Поясніть, що сталося в аеропорту Ґуаякіля.
— Нічого не сталося.
— Тимуре…
Чоловік замовк. Мабуть, Ліза Торнтон подумала, що українець має намір кинути слухавку, бо затараторила:
— «Сутінкові» напали на аеропорт через вас? Вони гналися за вами? Те, що трапилося в Інституті неврології, також пов’язане з вашим візитом? Ви ж були там, я знаю. У вівторок, коли все почалося.
Тимур стомлено зітхнув:
— Навіщо ви запитуєте, якщо стежили за нами та самі все знаєте?
— Я не можу збагнути, чому «сутінкові» йшли на смерть, щоб дістатися до вас. Вони діяли як абсолютно свідомі та добре навчені вояки, за винятком того, що не відчували страху. Я не розумію, що вони робили б посеред того пекла, якби схопили вас.
— Нічого нового до того, що я розповів вам у Ґуаякілі, я не додам. Ми вирішили полетіти з Еквадору, а психоістоті це не сподобалося.
— І тепер?..
— І тепер я дуже сподіваюся, що
— Припиніть знущатися! — не стрималася американка. — Я запитую, що ви плануєте робити в Чилі? Ви повертаєтесь в Атакаму? До того місця, де стояла «NGF Lab»?
— Так.
— Чому?
«Хороше запитання», — подумав чоловік. І знову нічого не відповів. Він упивався відчуттям, що цього разу, під час цієї розмови всі козирі в нього.
— Я можу чимось допомогти? — озвалася Ліза.
«О, як ви заговорили».
— Дозвольте поцікавитися, а що змінилося? Ви перелякалися, що ця зараза доповзе до Америки?
— В учорашній бійні загинуло двадцять вісім американських громадян. Більшість із них застрелили еквадорські військові. Та питання не в тому, хто застрелив, а в тому, через що почали стрілянину. Мій бос учепився зубами мені в задницю та вимагає пояснити, що сталося в Ґуаякілі.
— А я тут до чого?
— Скажімо так: я готова вам повірити, але поки що не готова розповісти про все керівництву. Мені потрібні більш переконливі докази. А тому я хочу знати, що ви шукаєте. І справді хочу допомогти.
«Бляха-муха, — обурився Тимур. — Загинуло три десятки ваших співвітчизників. Яких ще вам треба доказів?»
— Я не потребую вашої допомоги, пані Торнтон, — відрубав українець. — Якщо хочете допомогти, знайдіть місце, звідки поширилася ця зараза, та зателефонуйте. От тоді й порозмовляємо, — і поклав слухавку.
Лаура та Ріно обступили його.
— Що хотіла? — спохмурнівши, запитала психіатр.
— Розпитувала про події в аеропорту. Просила надати докази того, що психоістота реальна.
— Чого раптом?
— Сьогодні вранці під терміналом загинуло двадцять вісім громадян США. Більшість розстріляли військові, та це неважливо — американці вимагають відповідей.
Лаура спохмурніла ще більше та похитала головою.
— Ти відмовив їй.
Тимур зиркнув на француженку, здивовано звівши брову:
— Думав, ти стрибатимеш від радощів.
Жінка підібгала губи та невиразно змахнула руками.
— Ситуація змінилася, — підвела очі на українця. — Катастрофа літака через умисні дії еквадорського пілота — це одне. Зовсім інше — цинічний розстріл мирних громадян за крок від входу до міжнародного аеропорту.
— То й що? — огризнувся Тимур.
— Штати вступають у гру. Тепер уже всерйоз. Не треба нариватися.
