Оператор знову навів камеру на людей на дорозі.
— Це «сутінкові»? — не відводячи погляду від екрана, пролепетала француженка. — Це все «сутінкові»?
Їй ніхто не відповів, оскільки в кадрі з’явився репортер. Тонкий рівний ніс, рельєфне підборіддя, мікрофон у руках. Він виглядав би симпатичним, якби не важка амуніція. На чилійцеві був масивний «натівський» бронежилет, який закривав не лише тулуб, але й шию, кевларова каска та кулетривкі окуляри. Репортер важко дихав — броня тиснула його до землі.
Не відриваючи мікрофон від губ, чоловік у касці схвильовано говорив далі: «…поліція наразі просто не знає, що з ними робити. Вони крокують уже кілька годин, просто йдуть — нікого не чіпають і ні на що не реагують. Це дуже моторошне видовище, ви можете бачити самі. Незважаючи на комендантську годину, всім цим людям удалося вислизнути з Ґуаякіля. Куди вони прямують — нікому не відомо. Чи вони заражені? Чи стануть убивати за межами охопленого хаосом міста? Ось запитання, які без перебільшення хвилюють увесь світ. І людей надто багато, щоб їх арештувати».
— Що він каже? — Тимур несамохіть тицьнув пальцем в екран.
— Це іспанська, — Лаура, не дивлячись на Тимура, здогадалася, що він звертається до неї.
— Я бачу, що не китайська, але твоя мова найближча до іспанської, — Тимур не був певен, чи справді іспанська аж так схожа на французьку. Просто йому так здавалося. І ще дуже хотілося зрозуміти, про що повідомляє кореспондент. — Ти хоч щось уловлюєш?
Лаура махнула рукою, примушуючи його замовкнути.
Репортер «Chilevisión Noticias» правив далі: «Нам не вдалося сьогодні потрапити до Ґуаякіля — фінансовий центр Еквадору повністю заблоковано військами та поліцією, але з надійних джерел надійшла інформація, що всі ці люди, всі ці чоловіки та жінки, впродовж дня зуміли обійти розставлені пости, кордони та патрулі, зібралися за містом і вирушили на південь».
Репортер закашлявся. Його обличчям стікали великі краплини поту; коли він підносив мікрофон занадто близько до губ, чулося хрипке, пришвидшене дихання. Перевівши подих, чилієць заговорив знову: «Ми продовжуємо пряму трансляцію з еквадорської траси № 25, що веде від міста Ґуаякіль на південь до еквадорсько-перуанського кордону. Загадкова хода, яку почали сьогодні ввечері за межами Ґуаякіля й у якій на цей момент узяло участь щонайменше п’ять чи шість сотень жителів міста, триває. Нагадаю, що приблизно дві години тому еквадорські військові спробували зупинити, локалізувати натовп. Вони влаштували загорожі на дорозі, зосередили значну кількість особового складу, проклали колючий дріт. У результаті вдалося лише ненадовго затримати ходу. Натовп розпорошився, після чого учасники процесії поодинці, продираючись у темряві через чагарники, навпростець полями, обійшли лінію, на якій їх планували зупинити, зібралися за спинами солдатів і продовжили похід. За неперевіреними даними, військові готують нову операцію з затримання, оскільки, попри відсутність агресії, ніхто не знає справжніх намірів учасників процесії. Водночас один з еквадорських офіцерів, які перебувають поруч зі мною, запевнив, що від командування отримано суворий наказ не відкривати вогонь».
Напружившись, Лаура почала вирізняти знайомі слова й узялася уривками, узагальнюючи, переповідати Тимуру та Ріно те, що казав журналіст у шоломі.
— Вони обійшли блокпости… зібралися за Ґуаякілем… п’ять, може, шість сотень людей… ідуть на південь, ніхто не знає, куди і чому… військові намагалися їх зупинити, але… вони розбігаються та поодинці обходять блокпости… потім продовжили йти на південь до кордону…
Репортер на мить умовк, просунув пальці під кевларову каску, краї якої потемніли від поту, та приклав їх до вуха. Напевно, притискав пальцями навушник. «Режисери нашого репортажу щойно повідомили мені, що готовий раніше відзнятий сюжет. Отже, послухайте, що про сьогоднішні події говорить шеф поліції Ґуаякіля, сеньйор Ектор Баутиста».
