Кадр змінився, на екрані з’явився огрядний чоловік із бульдожими щоками, подвійним підборіддям і вередливо відкопиленою нижньою губою. Синя, ретельно напрасована форма та вишиті золотом погони виблискували у світлі лампи камери. Сеньйор Баутиста розтулив рота та розпочав: «Я рішуче відкидаю звинувачення в бездіяльності. Поліція Ґуаякіля, як і раніше, повністю контролює ситуацію. Так, нам відомо, що серед натовпу, який вийшов із міста, є особи, відповідальні за вбивства та дебош у ґуаякільському Інституті неврології, але ми не маємо змоги виявити їх та арештувати, доки вони ховаються в юрмі, — промовляв він більш-менш упевнено. Зраджували Баутисту очі, які металися, наче у психічно хворого. — І, так, я підтверджую наказ не відкривати вогонь. Досить із нас смертей. Я особисто розмовляв із генералом Оскаром Альваресом — військовим наказано стріляти лише в разі очевидної загрози своєму життю або життю мирних громадян». Кого в ситуації, коли, з одного боку, сунули озброєні до зубів солдафони, а з іншого — кількасот відірваних від реальності чоловіків і жінок із незрозумілими намірами, він називав «мирними» громадянами, залишалося незрозумілим. Про одне шеф поліції Ґуаякіля не збрехав: після розстрілу десятків іноземців під терміналом аеропорту Хосе Хоакіна де Ольмедо два десятки еквадорських послів дерли на шматки в усіх закутках світу та керівництво Еквадору готове було на що завгодно, аби уникнути нової бійні.
— То як — думаєте, вони заражені? — запитала француженка, зиркнувши на Тимура.
Українець знизав плечима.
Режисери знову ввімкнули
Репортер кивнув комусь за кадром, напевно, оператору, інформуючи про те, що знає про завершення інтерв’ю, та поновив своє торохтіння: «Шеф ґуаякільської поліції не зміг дати відповідь на запитання щодо особи, яка керує процесією. Єдине, що можу сказати напевно, — і це якась дивовижа! — ця людина, найбільш імовірно, сліпа. Цілковито незряча! Мої колеги з Аргентини так і назвали його — El Ciego[71]. Я спробував з’ясувати…»
— Їх веде сліпий? — Ріно, не моргаючи, тицьнув пальцем в еквадорця, чиї вибалушені молочно-білі очі скидалися на намазані жиром м’ячики для гри в настільний теніс.
— Схоже на те, — підтакнула Лаура, — якщо я не помиляюся, журналіст щойно сказав про те, що їхній поводир — El Ciego, тобто Сліпий.
Тимур ствердно замахав головою:
— Вони заражені. Це «сутінкові». Однозначно.
— Чому ти так вирішив? — повернула голову Лаура.
— Він точно нічого не бачить, — Тимур, як і Ріно за мить до того, показував на екран. — Не уявляю, як людина з такими очима спроможна щось бачити, але одночасно рухається не як сліпець.
— І що? — не зрозуміла француженка.
Ріно збагнув першим і договорив замість Тимура.
— Сліпого інфіковано. Як і всіх, хто його оточує. І ті, хто крокують довкола нього, по суті, слугують йому очима. Тимур має рацію — це вони, Лауро.
— О’кей, — погодилася жінка. — Куди вони прямують?
Тимур на хвильку відвів погляд від екрана, замислився. У голові зазвучав голос покійного доктора Антоніо Арреоли — одна з останніх фраз еквадорця за життя.
Погляд Тимура злегка заволокло туманом: він пригадав малюнок, що забрав у «сутінкового» з палати № 205 — хлопчини з довгим волоссям, який так хитро вдав, що не впізнав його. Малюнок із зображенням пустелі Атаками, однієї з ущелин Долини Смерті.
Тимур зиркнув на Лауру. Француженка зрозуміла все з погляду. Вона мимоволі повела головою зліва направо та назад, а тоді, звично торкнувшись пальцями брови, заперечила вголос:
— Це безглуздя. Цього не може бути.
Українець промовив:
— Вони йдуть в Атакаму, Лауро.
Ріно неспокійно заворушився на ліжку, так, наче з-під простирадла його почали кусати клопи:
— Навіщо?
Тимур розвів руками та хмикнув:
