У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Африці, під шаленіш обстрілом англійців, мерт-вим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє, Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах — мертв’яків розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій — мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед
Дощ сіявся кілька днів. Сніг розтавав. А ще місяць тому намети сягали людського зросту. Розбите село, що складалось на перший погляд із самих лише спаленйх дахів, щодня збільшувалося в розмірах — у міру того, як меншало снігу. Спочатку з-під нього визирнули віконні рами, за кілька ночей з’явилися двері, згодом — східці ганків, що спускалися прямо в брудно-білу кашу. Сніг усе танув і танув, і з-під нього з’являлися мертві. Вони лежали тут уже давно. Село безліч разів переходило з рук до рук — у листопаді, грудні, січні й тепер, у квітні. Його займали і залишали, залишали і знову займали, а завірюха так замітала вбитих, що нерідко через кілька годин санітари вже не могли їх розшукати. І мало не щодня біла ковдра знову вкривала руїни, немов та сестра-жалібниця, що застилає білим простирадлом закривавлене ліжко.
Спершу показалися забиті в січні. Вони лежали зверху і проступили вже на початку квітня, невдовзі після того, як почав танути сніг. Тіла закам’яніли на морозі, обличчя здавалися виліпленими із сірого воску.
їх скидали в могилу, мов колоди. На узвишші, біля села, де снігу було менше, його розгорнули, і продовбали мерзлу землю. Це була важка робота.
В забитих у грудні виявлялася зброя, яка належала забитим у січні,— гвинтівки і гранати вгрузали в сиіг швидше, ніж тіла; інколи знаходили й каски. У цих трупів було легше зрізати розпізнавальні знаки під мундирами, від талого снігу одяг уже встиг розмокнути. Вода стояла і в роззявлених ротах, наче в утоплеників. Деякі трупи вже трохи повідтавали, і коли їх переносили, тіла ще не згиналися, але руки вже звисали і гойдалися в такт ході, немовби посилаючи вітання з жахливою, майже цинічною байдужістю. У всіх, хто полежав на сонці, спершу розмерзались очі. Вони вже втратили природний блиск і стали драглистими, незвичними. Крига повільно танула і витікала з очей. Здавалося, трупи плачуть.
Несподівано на кілька днів повернулись міцні морози. Сніг узявся крижаним панциром, перестав просідати. Та незабаром знову повіяв гнилий, розпарений вітер.
Спочатку на білому тлі з’явилася сіра пляма. За годину вона перетворилась на руку, піднесену до неба і скорчену судорогою.
Ще один, — мовив Зауер.
— Де? — запитав Іммерман.
— Там, біля церкви. Може, спробуємо відкопати?
— А навіщо? Вітер сам відкопає. За церквою ще чимало снігу. Може, в метр, а то й два. Це чортове село лежить в якійсь улоговині. Чи тобі знову кортить набрати в чоботи крижаної води?
— Та ні, дякую! — Зауер кинув погляд у бік кухні.— Не чув, що даватимуть жерти?
— Капусту. Капусту з свининою, картоплю і воду. Свинини, як завжди, не вистачить.
— Капуста! Звичайно! Втретє на цьому тижні.— Зауер розстебнув штани і став до вітру. — Ще рік тому струмінь бив, мов із шланга, — гірко зауважив він, — Як у справжнього військового. І почував я себе добре. Харчі були першокласні! Щодня ми давали належну кількість кілометрів! Думав, уже скоро й-додому. А тепер справляю малу нужду, як паршива цивільна кляча, ні тобі настрою, ні задоволення.
Іммерман засунув руку під мундир і заходився солодко чухатись.
— А мені байдуже, мені все оце байдуже — тільки б знову стати цивільним.
— А мені, гадаєш, ні? Та тільки схоже на те, що ми довіку зостанемось солдатами.
— Атож. Будь героєм, доки не вріжеш дуба. Тепер, лише есесівці мочаться по-справжньому. — Зауер застебнув штани, — Чом би й не так! Вся найбрудніша робота лягає на наші плечі, а почесті — їм. Ми по два-три тижні б’ємося за яке-небудь кляте містечко, а в останній день з’являються есесівці і переможно входять у нього першими. Поглянь лише, як з ними панькаються. Шинелі в них завжди найтовщі, чоботи найкращі, а шмат м’яса найбільший!
Іммерман усміхнувся:
— Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.
— Е, ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.
Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.
— Що це сьогодні з тобою? — запитав здивовано. — Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі із штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.
Зауер поглянув у бік церкви.
