— Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
— Хіба там цвинтар?
— Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Під час останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
— А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помпї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.
Командир роти Рає зупинився.
— Що воно там таке?
— Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рає придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
— Це не росіянин, — сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв перед ним струнко — дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, — думав він. — Базікало!»
— Нехай його витягнуть, — звелів Рає.
— Слухаюсь!
— Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
«Ганчірка, — думав Мюкке. — Вже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мертв’яків!?»
— Це німецький солдат, — сказав Рає.
— Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
— Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рає попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, — думав Мюкке. — Має піч, теплу хату ще й залізного хреста[1] на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця».
— Зауер! — гукнув він. — Іммерман! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребер! Гіршман! Бернінг! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець — поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
— Об заклад? — перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності.— На скільки?
Мюкке на мить завагався.
— На три карбованці,—сказав нарешті.— На три окупаційні карбованці.
П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.
— Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся І обличчя готичного ангела.
— Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Всі знали, що той стопроцентний нацист.
— Добре, добре. — Мюкке дістав з кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?
— Можна!
— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Іммерман.
— Стули писок!
— Сам стули!
— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії,—Мабуть, уже все позабував, га?
Іммерман розсміявся:
— У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному,
— Годі патякати! — сказав Мюкке, — Треба копати. Наказ командира роти.
— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.
— Ми не в наряді,— роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.
— Не росіянин? — Штайнбреннер спритно і впевнено,
немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. — А й справді! Форма німецька. — Він обернувся, — Мюкке, це „не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою,
— Нічого не розумію, — промурмотів він. — Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
— А може, ще з жовтневих, — промовив Гребер. — Тоді тут проходив наш полк.
— Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
•— Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали руінати далі.
— Це правда, — підтвердив Зауер.
— Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала і поховала всіх убитих. Напевно!
— Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
— Я чую це від тебе вже вдруге. — ПІтайнбреннер поглянув на Гребера.
— Коли маєш охоту, можеш почути ще і втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
— А тепер ми що, відступаємо?
— Тепер ми знову повернулися сюди.
— Отже, відступаємо — так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
— А що, може, йдемо вперед? — запитав той.
— Ми скорочуємо свою лінію, — відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі.— Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
