— В сертані Параїби[19] обітниця — теж справа честі.
Вони не знали, куди йдуть. Вони волочилися під зливою й зупинились перед вітриною магазину метизних товарів, де за склом було виставлено труби, бляшанки, величезні ґвинти й цвяхи. І Макабеа, побоюючись, що мовчання не сподобається її коханому, з яким вона тільки-но познайомилась, сказала:
— Мені так подобаються гайки та цвяхи, а вам?
Коли вони зустрілися вдруге, знову падав дощ, і вони змокли до нитки. Великі краплі стікали по обличчю Макабеї, від чого здавалося, що вона плаче.
І під час їхньої третьої зустрічі — звісно, знову падав дощ — і юнак, роздратований, втративши поверхневий полиск витонченості, якої не без зусиль навчив його вітчим, сказав:
— Відколи я з тобою познайомився, постійно падає дощ!
— Вибачте.
Але вона його вже так сильно любила, що не могла звільнитися від нього, вона була у відчаї від цього кохання.
Під час однієї із зустрічей вона cпитала, нарешті, як його звати.
— Олімпіко де Жезус Морейра Шавес, — збрехав він, тому що справжнім його прізвищем було просто де Жезус, звичайне прізвище незаконнонароджених. Його виховував вітчим, що навчив його вишуканих манер, які допомогли йому використовувати людей у своїх цілях і задурювати голову жінкам.
— Я не розумію, — сказала вона, — що означає твоє імʼя — Олімпіко?
Макабеа симулювала цікавість, аби приховати, що вона часто, як і тепер, багато чого не розуміла. Але він сполошився, як бойовий півень, від такого дурного питання, бо не знав відповіді, й недобрим тоном сказав:
— Я знаю, але не хочу казати!
— Менше з тим, менше з тим, менше з тим… людині не треба знати, що означає її імʼя.
Вона знала, що таке бажання, хоча й не усвідомлювала, що знала. Було це так: вона була голодною, але не до їжі, це було майже болісне бажання, що піднімалося з низу живота і змушувало тремтіти кінчики грудей і руки, що не знали обіймів. Вона все драматизувала і їй було боляче жити. Вона була трохи нервовою, і Ґлорія для заспокоєння давала їй підсолоджену воду.
Олімпіко де Жезус був робітником на металургійному заводі, але вона ніколи не чула, щоб він називав себе робітником, — тільки металургом. Макабеа була задоволена його соціальним становищем, бо також пишалась тим, що вона друкарка, хоч і отримувала менше мінімальної заробітної плати. Але вона й Олімпіко були кимось у цьому світі. Металург і друкарка створювали пару, що відповідала їхньому класу. Олімпіко отримував від роботи таке ж задоволення, як від цигарки, запаленої не з того кінця. Його робота полягала в перетягуванні залізних брусів з одного слизького конвеєра на інший. Він ніколи не запитував себе, для чого він це робить. Життя не було поганим для нього, він навіть заощаджував трохи грошей: один охоронець пускав його, як друга, ночувати до своєї комірчини.
Макабеа сказала:
— Гарні манери — найкраща спадщина.
— Для мене найкраща спадщина — багато грошей. Але одного дня я стану дуже багатим, — сказав Олімпіко, який мав одну демонічну якість: невичерпну життєву силу.
Йому хотілося бути тореадором. Одного разу в кіно побачив червоний плащ і затремтів од голови до ніг. Він не мав жалю до бика. Йому подобалося бачити кров.
Ще на північному сході він призбирав грошей із зарплати та вирвав здоровий зуб, аби замінити його на блискучий золотий. Із цим зубом він отримував статус у житті. Крім того, це робило його людиною з великої літери. Олімпіко не знав, що таке сором, таких на північному сході називають «безсоромний кабра[20]». Але мало хто знав, що він був художником: в години дозвілля він вирізав фігурки святих, і вони були такими гарними, що він їх не продавав. Одного разу з надзвичайною ретельністю, не оминаючи жодної деталі, він вирізав статуетку маленького Ісуса. Він вважав, що Він такий і був, бо Христос, крім того, що був святим, також був людиною, як і Олімпіко, тільки без золотого зуба.
Олімпіко цікавився суспільним життям. Він обожнював слухати політичні дискусії. Мав власну думку з кожного питання. Він сідав з дешевою сигарою в руці і думав. Ще в Параїбі він сідав просто на підлогу й міркував уголос. Його голос звучав голосно й самотньо:
— Я дуже розумний і ще стану депутатом.
Хіба у нього не було таланту виголошувати промови? Він мав милозвучний голос, а його невичерпне красномовство годилося для того, щоб просити й говорити про права людини. У майбутньому, яке виходить за межі моєї розповіді, чи не стане він справді депутатом? І оточення називатиме його доктором.
Макабеа дійсно була середньовічним персонажем, тоді як Олімпіко де Жезуса можна вважати відмикачкою, що відчиняє будь-які двері. В Макабеї не було нічого штучного, вона просто була сама собою. Ні, я не хочу бути сентиментальним, тому уникатиму співчуття до цієї дівчини. Маю, однак, відзначити, що Макабеа не отримала в своєму житті жодного листа, і до телефону в конторі запрошували тільки шефа або Ґлорію. Одного разу вона попросила Олімпіко подзвонити їй. Він сказав:
— Навіщо? Щоб вислуховувати твої дурниці?
