Думати — це так складно, вона не розуміла, в який спосіб люди взагалі думають. А Олімпіко не тільки думав, а й використовував вишукані слова під час розмови. Макабеа ніколи не забуде, як під час першої зустрічі він назвав її «сеньйоритою», ніби вона була кимось. А оскільки вона була кимось, то купила собі рожеву помаду. Їхні розмови ніколи не мали сенсу. Вона чудово усвідомлювала, що ніколи не називала речі своїми іменами. І «любов» вона не називала любовʼю, називала «не-знаю-що».
— Дивись, Макабеа…
— Дивитися куди?
— Ні, Боже мій, «дивись» не означає «кудись дивитися», так кажуть, коли хочуть, щоб людина послухала. Ти мене слухаєш?
— Повністю, повністю!
— Що повністю, Боже мій, якщо я ще нічого не сказав! Так-от, слухай, я запрошую тебе на філіжаночку кави в барі. Хочеш?
— А можна каву з молоком?
— Можна, вона коштує так само, якщо буде дорожче, різницю заплатиш сама.
Макабеа не змушувала Олімпіко витрачатися. Тільки того разу, коли він пригостив її кавою з молоком, яку вона так засолодила цукром, що її мало не знудило, але вона змогла контролювати себе, щоб не зганьбитися. Вона поклала стільки цукру, щоб скористатися можливістю.
Одного разу вони ходили до зоопарку, причому вона сама заплатила за квиток. Тварини вразили Макабею. Вона була налякана й не розуміла, навіщо вони існують. А коли вона побачила носорога — гігантського, чорного, круглого велетня, то зі страху впісялася. Носоріг здався їй, перепрошую, помилкою Творця. Але насправді вона не думала ні про якого Бога, це була просто звичка. До її величезної радості Олімпіко не помітив, що з нею сталося, і вона сказала йому:
— Я мокра, тому що сіла на мокру лавку.
І він нічого не зрозумів. А Макабеа автоматично проголосила молитву подяки. Це не було молитвою до Бога, просто вона повторювала те, чого її навчали в дитинстві.
— Жираф такий елегантний, правда?
— Дурниці, тварини не бувають елегантними.
Вона заздрила жирафу, який так високо ширяв у повітрі. Помітивши, що її коментарі про тварин не потішили Олімпіко, вона вирішила змінити тему:
— По «Радіо-годиннику» сказали одне слово, яке здалося мені таким вишуканим — мімікрія.
Олімпіко з підозрою подивився на неї:
— Хіба порядні дівчата говорять про такі речі? Знаєш, до чого це призводить? На Манґе повно дівок, які ставили подібні запитання.
— Манґе — це такий район?
— Це недобре місце, туди ходять лише чоловіки. Ти не зрозумієш, але я тобі скажу одну річ: ще трапляються дешеві жінки. Ти коштувала мені дешево, одну філіжанку кави. Я більше не буду на тебе витрачатися, гаразд?
Вона подумала: я не варта того, щоб він за мене платив, адже я впісялася.
Після дощу в зоопарку Олімпіко вже не був таким, як перше: він утратив витримку. І забувши про те, що сам говорив мало, як і належить серйозному чоловікові, дорікнув Макабеї:
— От лихо! Ти ж і рота не розтулила, ти не маєш навіть про що говорити!
Тоді, занепокоївшись, вона мовила:
— Слухай, імператор Карл Великий називався у своїй країні Каролусом! А чи знаєш ти, що муха літає так швидко, що якби вона літала по прямій, то облетіла би земну кулю за 28 днів?
— Це брехня!
— Зовсім ні, присягаюсь чистотою своєї душі, я чула це по радіо!
— Все одно не вірю.
— Померти мені на цьому місці, якщо я брешу. Хай мої батьки горять у пеклі, якщо я тебе обманюю.
— Ось побачиш, ти зараз помреш. Слухай сюди: ти вдаєш, що ти — ідіотка чи насправді така є?
— Я не знаю, яка я, гадаю, що я трохи… Я хочу сказати, що я не дуже добре знаю, хто я така насправді.
— Але ти принаймні знаєш, що тебе звати Макабеа.
— Це так. Але я не знаю, що всередині мого імені. Знаю тільки, що я ніколи не була важливою персоною.
— Так-от, запамʼятай, про мене ще надрукують у газетах, і моє імʼя стане відомим в усьому світі.
Вона сказала Олімпіко:
— Знаєш, на нашій вулиці є півень, і він співає.
— Чому ти стільки брешеш?
— Присягаюся, це правда. Хай моя мати помре, якщо я брешу.
— А хіба твоя мати не померла?
— Ой, так… Правда…
(А я, той, що розповідає цю історію, яка не сталася ні зі мною, ні з одним із тих, кого я знаю? Я приголомшений, знаючи стільки правди. Невже мій обовʼязок, що завдає мені такого болю, полягає в тому, щоби вгадати у плоті ту правду, яку ніхто не хоче усвідомити? І якщо я знаю про Макабею майже все, то це тому, що випадково спіймав погляд однієї виснаженої дівчини з північного сходу. Вона надіслала мені цей швидкий погляд усім тілом. Що ж до хлопця з Параїби, то мені очевидно треба подумки сфотографувати його обличчя — адже коли людину застають зненацька і розглядають неупереджено, якщо звернути увагу, обличчя розказує майже все).
Але тепер я знову зникаю і повертаюся до цих двох, які силою обставин були істотами не зовсім матеріальними.
