Коли Олімпіко сказав їй, що стане депутатом від штату Параїба, вона від подиву роззявила рота і подумала: коли ми одружимось, я стану депутаткою? Вона цього не хотіла, бо «депутатка» було схоже на непристойне слово. (Як я вже казав, це не історія роздумів. Можливо, пізніше я повернуся до безіменних почуттів, навіть до божественних почуттів. Але зараз я маю закінчити історію Макабеї, інакше зійду з розуму).
Нечасті розмови закоханих стосувалися борошна, вʼяленого та сушеного мʼяса, рападури[21] і меладо[22]. Це було їхнє спільне минуле, і вони вже забули гіркоту свого дитинства, бо дитинство, якщо воно минуло, завжди здається кисло-солодким і навіть викликає ностальгію. Вони були дуже схожі на брата й сестру, а це означає — я лише зараз це зрозумів, — що вони не можуть одружитися. Але я не знаю, чи здогадуються вони про це. Вони одружаться чи ні? Цього я поки що не знаю, знаю тільки, що вони були в певному сенсі невинними і майже не відкидали тіні.
Ні, я сказав неправду, тепер я побачив усе: він аж ніяк не був невинним, хоч і став жертвою цього світу. В ньому зростало, як я зараз зрозумів, тверде сімʼя зла, він любив помсту, це було його великим задоволенням і давало йому життєву силу. Більшу, ніж у Макабеї, що не мала янгола-охоронця.
Врешті-решт, те, що має статися, обовʼязково станеться. Але тим часом нічого не відбувалося, ці двоє не вміли створювати події. Вони сідали в безкоштовному місці: на лавці на площі. І, влаштувавшись там, вони не помічали нічого на світі. І слава Богу.
Він: Так.
Вона: Що так?
Він: Я просто сказав: так.
Вона: Але що «так»?
Він: Краще змінити тему, тому що ти мене не розумієш.
Вона: Не розумію чого?
Він: Пресвята Богородице! Макабеа, змінимо тему і то вже!
Вона: Але про що тоді говорити?
Він: Про тебе, наприклад.
Вона: Про мене?!
Він: Чому ти дивуєшся? Хіба ти не людина? Люди говорять про людей.
Вона: Пробач, але я не вважаю, що я така вже людина.
Він: Але всі ми люди, Боже мій!
Вона: Але я не звикла.
Він: Не звикла до чого?
Вона: Ах, я можу пояснити.
Він: Що?
Вона: Що-що?
Він: Я зараз піду, бо ти нестерпна!
Вона: Я тільки те і вмію, що бути нестерпною. Більше я не вмію нічого. Що мені робити, аби ти міг терпіти мене?
Він: Припини верзти дурниці! Говори про те, що тобі зрозуміло.
Вона: Думаю, я не зможу.
Він: Не зможеш чого?
Вона: Га?
Він: Слухай, я зараз помру з тобою. Давай взагалі не будемо ні про що говорити, гаразд?
Вона: Гаразд, як хочеш.
Він: Ти взагалі не маєш власної думки. А в мене вона була завжди. В сертані Параїби немає нікого, хто не знав би Олімпіко. І колись про мене почує весь світ.
Вона: Справді?
Він: Я тобі кажу! Ти не віриш?
Вона: Вірю, так, вірю, вірю, я не хочу тебе образити.
Одного разу в дитинстві вона побачила будинок, пофарбований у білий та рожевий кольори, з криницею на задньому дворі. Їй подобалося зазирати в неї. Це стало її мрією: власна криниця, лише для неї однієї. Але вона не знала, як це можна зробити, і спитала Олімпіко:
— Ти не знаєш, чи можна купити яму?
— Слухай, ти досі не спинилася? Ти що, не розумієш, що на твої запитання не існує відповідей?
Вона схилила голову на плече, наче печальна голубка.
Одного разу, коли Олімпіко вголос мріяв про те, як він стане багатим, вона зауважила:
— Це ж лише мрії, хіба не так?
— Іди ти до біса зі своїми припущеннями. Я послав би тебе ще далі, якби ти не була невинною дівчиною.
— Кажуть, від клопотів болить шлунок.
— Шлунок — це дурня, я знаю точно, що досягну свого. А ти маєш які-небудь цілі?
— Ні, я не маю жодної. Мабуть, тому, що я нічого не хочу досягти.
Це був єдиний випадок, коли вона говорила про себе з Олімпіко де Жезусом. Вона звикла забувати про себе й не порушувала своїх звичок.
— Ти знаєш, у «Радіо-годиннику» повідомили, що один чоловік написав книгу «Аліса в Країні чудес», він ще був математиком. І ще вони говорили про алгебру. Що означає це слово — «алгебра»?
— Це непристойне слово, порядна дівчина не повинна його повторювати.
— По радіо вони часто говорять про культуру і вимовляють інші незрозумілі слова, наприклад, що таке електроніка?
Мовчання.
— Я знаю, але не хочу казати.
— Я так люблю слухати, як капають хвилини: тік-так-тік-так-тік-так. «Радіо-годинник» повідомляє точний час, передає обʼяви й новини культури. Що таке культура?
— Культура — це культура, — сердився він. — Чого ти до мене причепилася?
— Річ у тім, що я дуже багато чого не розумію. Що означає «дохід на душу населення»?
— Ну, це просто, це щось із медицини.
— А що означає «вулиця графа де Бонфім»? Що таке граф? Це принц?
— Граф — це граф, чорт забирай. І мені не потрібен цей твій точний час, тому що в мене є годинник.
Він не сказав їй, що вкрав у туалеті на фабриці годинника: колега поклав його на рукомийник, коли мив руки. Ніхто не дізнався, він був справжнім майстром крадіжок, не носив годинника на роботі.
— Знаєш, про що я ще дізналась? Вони сказали, що в житті має бути радість. Мені здається, вона в мене є. А ще я чула таку гарну пісню, що навіть заплакала.
— Це була самба?
