-Як я зрозум╕в, - важко дихаючи промовив в╕зниця, - що там трапилося... в урочищ╕... ти мен╕ не розкажеш?
-Було б про що баз╕кати, - сердито в╕дмахнувся я, роблячи вигляд, наче хочу подр╕мати.
Ледь прикрив оч╕, як перед внутр╕шн╕м поглядом швидесенько постали недавн╕ под╕╖.
За п╕втори години шастання л╕сом, я нарешт╕ вже натрапив на самих л╕совик╕в, а не на сл╕ди ╖хнього перебування, як╕ де-н╕де траплялися мен╕ на дороз╕. Це був один ╕з дикун╕в. Ледь я його пом╕тив, тут же п╕рнув у найближч╕ зарост╕, перетворившись на нерухому зм╕ю, котра спостер╕га╓ за сво╓ю жертвою.
Л╕совик - те ще зеленошк╕ре волохате страх╕ття, одягнене в незрозум╕лий шк╕ряний балахон - сид╕в б╕ля дерев'яно╖ кл╕тки, в як╕й жал╕бно скавчали маленьк╕ вовченята. В╕дразу ж пригадалися розпов╕д╕ про згра╖ хижак╕в, котр╕ рискали по Берестянц╕. От ц╕каво, а чи не спостер╕гаю я свого роду розпл╕дник цих зв╕р╕в? - промайнуло в голов╕. До реч╕, под╕бн╕ кл╕тки, правда пуст╕, мен╕ вже попадалися. Я н╕як не м╕г зрозум╕ти, кого в них тримали, а ось тепер все стало на сво╖ м╕сця.
Було важко побачити, чим конкретно займа╓ться той л╕совик. Мен╕ чомусь здавалося - якоюсь ворожбою. Нас з ним розд╕ляло близько тридцяти сажн╕в, вже ближче я п╕дповзти не м╕г, як не намагався. Тому зайняв зручну позиц╕ю б╕ля групки ялинок та спробував розглед╕ти ман╕пуляц╕╖ цього волхва.
Десь за п'ять хвилин зв╕дкись праворуч почулися тих╕ кроки й з заростей л╕щини вибралися ще два озбро╓них списами л╕совики. Вони п╕д╕йшли до свого сородича та почали про щось сперечатися. Вовченята заскавчали голосн╕ше, на що отримали сердитий окрик в╕д волхва.
До селища л╕совик╕в було недалеко. Для того треба лише спуститися вниз, в широкий л╕систий яр. Зв╕дси, з мо╓╖ зас╕дки, можна було розглед╕ти невеличк╕ хатиночки та землянки, вкрит╕ темними зв╕риними шк╕рами. Правда, чомусь серед буд╕вель не було пом╕тно н╕яких жител╕в. Зрозум╕ло, що доросл╕ особи мабуть зайнят╕ справами, але ж де д╕ти, де старики? Невже сидять безвилазно по сво╖х норах?
Я все ще лежав, дивився то вперед, то навколо себе... Добре, що п╕дстилка п╕д╕ мною тепла, хоча ╕ трохи вогкувата... Отже, - м╕ркував, - не застуджуся.
Поряд метушливо носилися чорн╕ л╕сов╕ мурахи. Одна з них лазила перед самим носом. Тягнула невеличку г╕лочку.
От дивлюсь на не╖ та пригадую розмову на л╕сопилц╕ ╕з Першосв╕том. ╤ д╕йсно, ц╕каво чи розум╕╓ оця мураха, що поряд з нею знаходиться якась велика ╕стота, яка може одним дотиком пальця розплющити ╖╖ до розм╕р╕в цяточки? Навмисно розплющити! Чи, наприклад, п╕дхопити та в╕днести бозна куди, зв╕дки ця комаха н╕коли не знайде дороги додому, га?
Думаю, що н╕... Вона м╕ж тим так ╕ буде б╕гати б╕ля ялинки, копирсатися в листян╕й п╕дст╕лц╕... Бо це ╖╖ св╕т, бо живе вона власними проблемами: знайти якусь яг╕дку, дохлого жука, принести в мурашник листочок або паличку... Як╕ в не╖ ще потреби? Вияснити, нав╕що л╕совики розводять вовк╕в? Нав╕що засилають ╖х до сус╕дського л╕су? Або вторгувати рибу у водяник╕в: купити ╖╖ задешево та подати на ринку втридорога?
Що ц╕й мурас╕ до под╕бних речей? Плювала вона на них з високо╖ г╕рки.
А, може, ╕ ми вигляда╓мо так само по в╕дношенню до бог╕в? Живемо якимись дурницями, з точки зору того ж Н╕хаза або Сарна. А н╕ щоб вир╕шувати долю св╕ту: де поставити гори, де простягнути р╕чки, викопати яри... наслати дощ╕в, або навалити сн╕гу по сам╕ вуха...
Що ж ми, люди, тут робимо? Що вир╕шу╓мо?.. Та й не т╕льки люди! Т╕ ж ельфи, г╕берл╕нги чи орки! Мурахи, метелики, жуки, комар╕ чи черв'яки... От хто ми для бог╕в! Лише др╕бн╕ ╕стоти, котрих нав╕ть не шкода, коли випадково розчавиш чоботом?
Тр╕сь! - я напружився. Вочевидь хтось рухався позаду мо╓╖ схованки. Долонь стисла рукоять сакса. Т╕ло напружилося. Я обережно обернувся.
Зда╓ться, мене висл╕дили. Якийсь невисокий л╕совик йшов по ледь пом╕тн╕й тропц╕, вглядаючись в землю. В╕н рухався саме там, де к╕лька хвилин тому я й проповзав. Ще трохи й стало зрозум╕ло, що цей мисливець вийде прямо на мою зас╕дку.
П╕дняти крик в╕н не встиг. Думаю, л╕совик не второпав до к╕нця, що трапилося. Я рухався, наче блискавка. Удар в кадик... захват... придушення... Н╕, не до смерт╕, а так щоб втратив св╕дом╕сть. Не вистачало мен╕ пот╕м проблем з л╕совиками!
Обережно затягнув т╕ло п╕д кущ╕ та дременув в гущавину, подал╕ зв╕дти, поки ╕нш╕ дикуни мене не розшукали...
Весла розм╕ряно плюхкали, заколисуючи мою втомлену св╕дом╕сть. Сот╕ впевнено гр╕б на протилежний берег, щось тихо насп╕вуючи соб╕ п╕д н╕с.
Я закинув голову назад, втупившись в с╕руватий небосхил.
От часом дивуюсь самому соб╕. Взяти оцей випадок ╕з л╕совиком... Схопився, накинувся, заховав - все це робив, наче ╕ не я! В╕дчуття, буц╕мто т╕ло зовс╕м не мо╓, й живе за ╕ншими правилами.
