— Так. Я не мав тобі говорити, тому прикинься здивованою. А хто, власне, ще прийде? — спитав Страйк. Йому було цікаво, чи прийдуть якісь незнайомі йому люди, особливо чоловіки.
Робін перелічила імена кількох пар.
— ...ну й ми з тобою, — додала вона наостанок.
— Хто такий Річард?
— Новий бойфренд Макса, — відповіла Робін. Макс був її сусідом, власником квартири, де сам він займав лише одну кімнату, не маючи змоги виплатити заставу без пожилиці. — Я думаю, чи не час мені від нього з’їжджати, — додала Робін.
Підійшла офіціантка. Страйк замовив сендвічі на двох і знову розвернувся до Робін.
— Чому ти збираєшся з’їжджати?
— Серіал, у якому Макс знімається, гарно платить і буде продовжуватися на другий сезон, а ще вони з Річардом дуже близькі. Не хочу чекати, поки вони самі мене попросять звільнити територію. Крім того, — Робін пригубила новий коктейль, — мені тридцять років. Хіба не час мати самостійне життя, як гадаєш?
Страйк знизав плечима.
— Я не любитель прив’язуватися до певних дат у житті. То парафія Люсі.
З сестрою Люсі Страйк прожив більшу частину дитячих років; вони мали спільну матір. Страйк і Люсі загалом трималися протилежних поглядів на принади та пріоритети в житті. Люсі бентежило те, що майже сорокарічний Страйк живе сам-один в орендованих двох кімнатах над офісом, не маючи жодних сталих зобов’язань — ні дружини, ні дітей, ні іпотеки, ні батьківських комітетів, ні добросусідських різдвяних вечірок. їхня мати теж безжально викреслювала такі речі зі свого життя.
— Я справді гадаю, що час мені мати власне житло, — відповіла Робін. — Я сумуватиму за Вольфґанґом, але...
— Хто такий Вольфґанґ?
— То Максів пес, такса, — відповіла Робін, яку здивувала різкість Страйкового тону.
— А... я подумав, то якийсь німець, якого ти собі нагледіла.
— Ха... та ні, — відповіла Робін.
Вона почувалася дуже п’яною. Хоч би сендвічі допомогли.
— Ні, — повторила вона, — Макс не з таких, щоб підсовувати мені якихось німців. І це, мушу сказати, велике полегшення.
— А що, тобі багато хто підсовував німців?
— Німців ні, але... А, та ти сам знаєш. Ванесса усе вмовляє мене зареєструватися в тіндері, а кузина Кеті хоче, щоб я знайшла час для якогось її друга, який щойно переїхав до Лондона. На прізвисько Гудж.
— Гудж? — перепитав Страйк. — Це ж так собак нацьковують?
— Так, але в нього справжнє ім’я якесь... схоже. Не пам’ятаю, — сказала Робін, непевно змахнувши рукою. — Він саме розлучився, і Кеті вирішила, що ми ідеально пасуватимемо одне одному. Я не зовсім розумію, чого раптом двоє людей, які спартолили собі шлюб, мають підійти одне одному. Навпаки, це...
— Твій шлюб спартолила точно не ти, — заперечив Страйк.
— Та я, — озвалася Робін, — бо не треба було взагалі виходити за Метью. Все було погано, а стало тільки гірше.
— Але ж то він завів коханку.
— Але не хотіла сімейного життя саме я. Я ще під час медового місяця думала з ним порвати, але потім духу не стало...
— Справді? — здивувався Страйк. Для нього це було щось нове.
— Так, — відповіла Робін. — В глибині душі я ще тоді розуміла, що це неправильно...
На мить Робін перенеслася на Мальдіви, у ті спекотні ночі, коли вона на самоті блукала білими пляжами, поки Метью спав на віллі, і намагалася зрозуміти, чи не закохана вона насправді у Корморана Страйка...
Принесли сендвічі. Робін попросила склянку води. Десь хвилину вони мовчки жували, а тоді Страйк сказав:
— Я б тіндер не заводив.
— Ти б не заводив, чи це мені не варто?
— І те, і те, — відповів Страйк. Він уже прикінчив один сендвіч і взявся за другий, а Робін ще двох шматків не відкусила. — У нашій професії не варто виставлятися в інтернеті.
— Я саме так і сказала Ванессі, — кивнула Робін. — А вона порадила користуватися вигаданим іменем, поки когось не знайду.
— Вигадане ім’я — запорука довіри у стосунках, — погодився Страйк, і Робін знову засміялася.
Страйк замовив ще коктейлі. Робін не заперечувала. Людей у барі побільшало, гучніше гули розмови, а кришталеві люстри оповив туманний серпанок. Робін відчувала нерозбірливу приязнь до всіх присутніх — від літньої пари, що тихо бесідувала за шампанським, до сиваня, який усміхався їй щоразу, як Робін оберталася. А найбільше їй подобався Корморан Страйк, який влаштував для неї таке чудове, незабутнє й недешеве святкування дня народження.
Щодо Страйка, який у ті давні часи справді не витріщався на груди Шахразади Кемпбелл, то він наразі намагався так само не дивитися на груди партнерки. Але вона здавалася йому гарною як ніколи: зарум’янена від сміху й алкоголю, рудувато-біляве волосся сяє відблисками від золотавої стелі. Зненацька вона нахилилася по щось, і нижче опалового намиста відкрилося глибоке декольте.
— Парфуми, — пояснила Робін, піднімаючи фіолетовий пакетик, який вона принесла з «Ліберті»; всередині був подарунок, який зробив їй Страйк. — Хочу спробувати.
Вона розв’язала стрічку, розгорнула пакунок і дістала квадратну білу пляшечку. Страйк дивився, як вона розпилює вміст на зап’ястки, а тоді — тут він змусив себе відвести очі — у западинку між персами.
