Ми розреготалися. Хоч нічого смішного в цьому не було, та, коли людям добре одному з одним, вони легко й охоче сміються.
— Арзнєв, ти гадаєш, ті зустрічі були зумисні? — спитав я лаза.
— Зумисні?..— перепитав він.— Не знаю поки що. І звернувся до нашої супутниці: — Пані Нано!
Але вона перебила його:
— Знаєте що, Арзнєв, називайте мене просто Нано... Мені здається, ми знаємо одне одного сто років...
Лаз усміхнувся й після миттєвої паузи відповів:
— Дякую вам за це. Але я ставлюся до вас з такою пошаною, що говорити вам «ви» — для мене радість. Та за однієї умови, що ви називатимете мене просто Арзнєв або лаз і на «ти». Така форма дружніх стосунків мені здається найдостойнішою вас, не відмовляйте мені, прошу...
Мене вразив душевний такт цього чоловіка. Здавалося б, дрібниця, але в цій дрібниці, як у краплині води, відбилося ставлення лаза до Нано таким, яким воно склалося того дня. Це відчула сама Нано й мовила ніби сама до себе:
— Підібрав усе-таки ключ до замка!— А потім весело й голосно: — Краще — лаз.
— А тепер,— сказав Арзнєв Мускіа,— згадайте, про що говорив з вами Вєтров. Що розповів він під час першої зустрічі?
— Про розбійника,— відповіла Нано.— В околицях Закатала, виявляється, є розбійник, звати його Мамед. Так ось той Мамед в Лагодехі ввірвався до когось у дім, задушив дитину в колисці при батькові й матері, підпалив будинок і втік.
— Чи розповів він про це ще комусь з отих жінок?
— Розповів.
— Звідки ви знаєте?
— Від тієї жінки. Вона думала, що я не знаю, і переказала, як цікаву новину.
— Ну гаразд, пані, а що він розповів, коли ви зустрілися вдруге?
— І вдруге про розбійника, тепер про Абрико. Він діяв тут, у горах Грузії. У лісі він гвалтував маленьких дівчаток. Та й усі його розповіді були про розбійників...
— І одна страшніша за другу, правда ж? — спитав я, хоч мені й так усе було зрозуміло.
І Арзнєву Мускіа теж.
— Такими методами вони борються з розбійниками, абрагами і взагалі з людьми поза законом,— сказав він.
Я згадав, що розповів мені по секрету один мій знайомий, досить обізнаний зі справами такого роду.
— Той Вєтров,— сказав я,— очевидно, служить розповсюджувачем чуток. Таке відділення нещодавно створено. Ним, кажуть, керує сам начальник Закавказької жандармерії. Значить, новому починанню надають великого значення.
На ці слова Мускіа раптом засміявся.
— Розумієш, Нано,— сказав я,— тих жінок, а серед них і тебе, хочуть використати для поширення чуток. Ти можеш спокійно займатися своєю філантропією. У мене на прикметі є чоловік, котрий утік з каторги, чи не прислати його до тебе?
— Ну добре, але що означала балачка про офіцерів?— спитала Нано.
— У таємної поліції є скринька пліток. Звідти він і почерпнув усе те. Власне, це своєрідний шантаж, здирство. Дав тобі зрозуміти — знаю, мовляв, твою таємницю! Таким прийомом користуються, коли завербовують в агенти.
— Нічого собі... От ідіоти!
— А історії про пограбування ти так і не доказала,— я згадав про це не лише задля того, аби змінити тему розмови, а тому, що розповідь її видалася мені досить цікавою.
— А й справді! Коли ми дізнаємося, чим усе закінчилося? — спитав лаз.
Нано глянула йому у вічі й сказала:
— Коли розмова зайде про добро, Арзнєв Мускіа!
Наша коляска в’їхала у ворота саду й зупинилася біля входу в духан.
Минув тиждень чи днів десять. Тепер нас було троє. Ми майже не розлучалися. Весь час були разом і розважалися як могли — то дома, то в гостях, то на прогулянках. Немов діти, вигадували забави й скорялися своїм забаганкам. Ми були щасливі, що знайшли одне одного, і мріяли про те, щоб нашій дружбі не було кінця.
Кілька разів ми збиралися в ресторан до Гогі, та все щось заважало — то одне, то друге. І ось нарешті вирішили, що більше відкладати не можна,— їхати треба на п’яту годину, коли починає співати хор.
