Ресторан відчиняв свої двері о третій годині дня й не зачиняв доти, доки останній відвідувач не залишав його порога. Тут були найспритніші, наймоторніші й найпривітніші прислужники, щонайкращі кухарі. Хор завжди співав до восьмої години, а з восьмої виступав сазандарі[20]. У загальній залі три сходинки вели на балкон, де були ложі, кабінети, відокремлені від зали різьбленими поручнями й занавісками. Ті занавіски майже завжди були розсунуті. А всі, хто сидів у ресторані Гогі, були на виду одне в одного, що створювало атмосферу загальної розкутості й невимушеності. Цьому, можливо, сприяло й те, що до ресторану приходили завжди ті самі люди, всі вони були друзі й знайомі, що спрощувало їхні стосунки. Мені траплялося приводити сюди й нових людей, але вони завжди дуже швидко звикали й відчували себе, як удома. Звичайно, в усьому цьому була заслуга самого Гогі. Він умів скоряти серця. Відвідувач поринав у цю атмосферу доброзичливості з тієї миті, як перед ним відчинялися двері ресторану. Швейцаром тут був дідубієць[21] Арчил — колишній майстер кулачного бою і забіяка. В гардеробі служив флегматичний велет і силач Єрванд з Велісціхе[22], і обидва при нагоді були неабиякі викидайли, але гостей вони зустрічали весело й чемно, вміли пожартувати, поточити ляси, розповісти веселі новини й були досить привабливі й симпатичні люди. Ви ще не ввійшли до зали, а вже встигли настроїтися на веселий лад, почути гарний жарт, цікаву історію. У залі рідко бувало, щоб сам Гогі не вставав вам назустріч. Він завжди сидів за чиїмось столиком, обличчям до дверей, щоб бачити, хто входить до зали. Треба сказати, що Гогі був кривий, на правій нозі нижче коліна в нього був протез, але ходив він дуже легко. Бувало, тільки побачить, що ви входите в залу,— перепросить своїх співтрапезників, злегка підведеться поважно зі свого місця, і, дивишся, він ніби з якоря знявся та й пливе назустріч тобі, широко й дружньо всміхаючись. То була не завчена фальшива ресторанна усмішка. Ні, то усмішка, з якою він народився на світ, усмішка щирої й доброзичливої людини. Дивлячись на нього, я думав, що сам Гогі народився для дружнього застілля, щирих веселощів. Звичайно, він перебував на службі, але я знаю, він погано знався на грошових справах і завжди був боржником власників ресторану. Та хіба й могло бути інакше, коли щовечора він сам платив то за того, то за іншого відвідувача? Правда, витрати ті покривалися потім у різний час і в різні способи, але все одно бідолаха завжди терпів нужду. «Бідолаха?» — сказав я і одразу ніби осікся від недоречності цього слова. Не знаю, але, може, не знайдеш на світі людини, щасливішої за Гогі. У всякому разі нічого, крім радості життя, не можна було прочитати в нього на обличчі, якщо, звичайно, воно не засмучувалося скорботною вісткою про померлого друга чи якоюсь іншою великою журбою. І вся журба тільки про інших, про себе він не думав ніколи. Одне слово, може, й поголос, що в Гогі «справи йдуть добре», зродився лише тому, що він тримався так. Відверто кажучи, я любив Гогі як брата. І не лише я. Давно я помітив, що сам Гогі приваблював мене більше, ніж веселі гулянки в його ресторані,— він сам, його небагатослівна мова й добрі жарти.
І зараз, коли я ввів у ресторан своїх нових друзів — Нано і Арзнєва Мускіа,— мені хотілося, щоб нас зустрів Гогі. А коли ми ввійшли в залу, виявилося, що Гогі там немає. Та й взагалі ресторан був порожній, мабуть, приїхали ми надто рано. Зайняті були лише кілька столиків — за одним з них, у кутку ліворуч, засіла якась компанія. Я одразу впізнав їх — то були Елізбар Карічашвілі, Сандро Карідзе і Вахтанг Шалітурі. Вони побачили нас. Елізбар підвівся й почав махати рукою, запрошуючи до свого столу.
— Мій двоюрідний брат,— сказала Нано.
— Котрий? — спитав я.
— Елізбар.
— Елізбара знаю і я,— кинув лаз.
Я здивувався. Хотів спитати звідки, але стримався. Не спитав. Для Нано — ми ж близькі друзі, і я маю знати, з ким він знайомий, з ким — ні.
— Скільки часу ти в Тифлісі? — звернулася Нано до лаза.
— Зараз? За цим приїздом? — спитав він.— Майже місяць. Я бував у цьому ресторані. Чотири чи п’ять разів.
— І з Гогі знайомий?
— Гогі я знаю років шість. І сюди ходжу звичайно до нього.
Але Гогі почав служити тут років три-чотири тому. Значить, лаз і Гогі познайомилися в іншому місці. А де?
— Дивіться, дивіться, хто прийшов! — вигукнув Елізбар Карічашвілі, коли ми порівнялися з їхнім столом.— Нікуди я вас не відпущу, ви повинні бути з нами!.. Сандро, Вахтанг, познайомтеся: моя двоюрідна сестра — Нано, мій приятель Арзнєв Мускіа, лаз. З Іраклієм ви знайомі... Ага, а це Сандро Карідзе і Вахтанг Шалітурі — мої друзі. Сідайте, сідайте. Де хто хоче. Де ж це Гогі?!
Нам хотілося відмовитися.
— Поки що посидимо окремо,— сказав я,— а потім приєднаємося до вас.
