Коли я повернувся додому, Еле була в своїй кімнаті й плакала. А я пішов у свою кімнату і спробував усе обміркувати: якщо вкрали для приплоду, щоб вивести туташхіївську породу, то для цього ще й бугай потрібен,— не потягне ж злодій корову злучати до нашого бугая, а більше тягти її нікуди. Навіщо ж тоді красти?.. А може, вкрав Бочолію дрібний злодюжка, який і не знав, що теличка моя?.. Але як же тоді він гнав її, сучий син, не лишивши ніяких слідів на дорозі!..
За селом у нас була нивка, на тій землі добре родило гомі[30], і я посіяв його там. І ось пішли ми з Еле на свою ниву подивитися, коли збирати врожай. Минуло тоді вже два дні, як у нас украдено Бочолію. Бачимо, йдуть з лісу жінки з в’язками хмизу.
— Доброго ранку, Дато-батоно!
— Доброго ранку!
— Ви знаєте,— каже одна,— з поліції чоловік приходив у село, ви чули ж, мабуть, що він казав?
— А що казав той чоловік? — випередила мене Еле.
— Казав, що злодія поліція затримала і якусь теличку від нього забрали. Якщо, мовляв, хтось з вашого села постраждав, нехай у поліцію прийде, прикмети телички назве й забере її.
— А якої масті та теличка, він не казав? Скільки їй, не казав? — спитала Еле.
Чого тільки жінці не спаде на думку!
— Ні, не казав, Еле,— відповіла сусідка, і довго ще кудкудакали вони про те, чи міг чоловік з поліції сказати, яка на вигляд та теличка, чи не міг.
Жінки з хмизом пішли, а Еле торочила своє:
— То наша Бочолія, чує моя душа!
Прийшли ми додому, і став я прикидати, чи могла попасти наша теличка в поліцію і чого їй там, власне, треба. Але ні до яких хитромудрощів не міг додуматись. Не вкрали ж вони Бочолію для того, щоб мене заманити?.. Якби схотіли, вони б і так могли мене заарештувати. Що в них, солдатів не вистачає чи козаків?! Документ про помилування завжди при мені. Не може ж кавказький намісник з доброго дива скасувати своє рішення? Тисячу разів я все зважив, зміряв і нічого підозріливого не знайшов. Але, як то кажуть, чоловік рядить, а бог сміється — хіба не могло трапитися й мені такого! Та все ж вирішив: хоч моя теличка, хоч не моя,— все одно в поліцію я не піду! І ніяка сила не зрушить мене з цього місця. Нізащо! Але знаєте, що буває, коли жінка причепиться до тебе, як реп’ях, та ще коли до того ж вона — твоя сестра, що все життя молилася за тебе, а сльози, пролиті нею через тебе, ні в якому глечику не вмістяться,— ніякий молодець тоді не встоїть, це я вам точно кажу. А Еле не вгавала: іди та й іди, я знаю, каже, що то наша Бочолія в поліції. Якщо ми втратимо Бочолію, знову занепаде наш дім, наша сім’я, у нас ніколи не буде нашої худоби. Чого тільки я не обіцяв їй, як не вмовляв. Вигадав навіть, що порода нашої худоби переводиться, що мені вона вже не подобається, ось візьму й куплю десять теличок іншої породи... Еле так і накинулась на мої слова. Тоді я давай відступати й запропонував, що поїду в Ахалкалакі й привезу теличок з нашого старого табуна, якого Хацаціа продав молоканам. А у відповідь тільки — ні та й ні. Ніхто не замінить їй Бочолії — от і все! Кінець кінцем посварилися ми з нею. За цілий вечір І слова не сказали одне одному. Встав я на другий ранок — де ж це моя Еле? Розпитав сусідів; кажуть, пішла пішки в поліцію по телятко. А дорога — сорок верстов туди та сорок назад. Спочатку розсердився — нехай іде, навчиться уму-розуму. Та жаль її стало. Осідлав я коня й поскакав. Наздогнав її вже далеко за селом. Благав, просив, ледве вмовив повернутися, а сам,— що вдієш,— поскакав у повітове наше містечко. Усе ж таки був задоволений, що бідолашній Еле не доведеться до поліції ходити, принижуватися перед ними. Ні про який обман я дорогою й гадки не мав. Кінь у мене добрий, і було ще далеко до вечора, коли я під’їхав до поліцейського участку. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева і ввійшов у двір. Двір — просторий, з усіх чотирьох боків високим парканом і будівлями оточений. Поліцмейстер, я знав, на другому поверсі сидів. Підійшов я ближче до його балкона й гукнув:
— Никандро Кіліа, виглянь на хвилинку, діло є до тебе!
Вийшов він на балкон, перехилився через поручні:
— Здрастуй, Дато Туташхіа!— Ще й усміхається, паскудна пика! — Чого це ти блигом світа провідати нас прийшов? Скоїлося щось у тебе? Чи скривдив хто ненароком?
— Здрастуй, Никандро... Украдене теля, кажуть, у вас є. Чи не моє, перевірити хочу!
Мало з реготу не задихнувся Кіліа:
— У Мегрелії в тебе вкрали?!
— Украли! — і самому смішно стало.
А Кіліа посміявся та й питає:
— Коли в тебе вкрали?
— Чотири дні тому.
— Габісоніа,— закричав він.— А йди сюди!.. Коли ми теля відібрали в злодія?
Витягся Габісоніа в струну перед своїм начальником і сказав:
— Три дні тому.
— А якої масті твоя теличка? — спитав мене Кіліа.
— Ой не хитруй, Никандро Кіліа! Ти ж бачив ту теличку! Хіба не так? А якщо бачив, то добре знаєш, моя вона чи не моя. Чи забув, що в Туташхіа худоба чорна з білою відмітиною... Сьомий місяць моїй теличці, а очі в неї голубі.
От дивак, звичайно, бачив. Тому й питаю,— мовив Кіліа і, повернувшись до Габісоніа, додав: — Я гадаю, це його теличка. А ти що скажеш?
