«Коли нашого батька в горах роздерли ведмеді, в гурті було шістсот сорок голів. Поки ми дізналися, яке лихо скоїлося, і поки мій дядько Магалі Зарандіа піднявся на гору, чимало часу минуло. Уціліла худоба порозбрідалася куди попало. А дядько — ти ж знаєш! — не з цього світу, всіх однаково жаліє — чесного і злодія, доброго і пройду, голосного слова вимовити не може. Він, бідолаха, за ціле життя копійки від пастви не взяв. Що могла зробити в горах така людина? Зібрав він голів триста — триста п’ятдесят і віддав наш гурт Шавдіа з умовою, що одна чверть приплоду буде наша, а три чверті — його. Я хлопчиськом тоді був, матері давно в живих не було, нас із сестрою Еле дядько Магалі Зарандіа й тітка моя Тамар забрали до себе, не менше ніж своїх дітей любили нас. Я, звичайно, нічого тоді вдіяти не міг, та як виповнилося мені сімнадцять, пішов я в гори по свій гурт. Шавдіа нібито повернув мені табун — скільки від дядька прийняв, стільки й мені віддав, але замість биків і корів — самих лише телят. Нічого не поробиш. Узявсь я за діло, і через кілька років у нас чудовий табун був. Та ось моє життя склалося так, що довелося мені піти в абраги, і знову залишився наш гурт без господаря. Еле, сестра моя, ще дівчинка була, упоратися, звичайно, не могла. І знову довелося віддати худобу чужим людям, і знову за четверту частину. Але не Шавдіа, а Хацаціа. Поки я в Грузії був, нашої умови дотримувалися чесно — худобу доглядали, як і треба було, а четверту частину доходів справно віддавали Еле. Та покинув я Грузію, і чотири роки нога моя не ступала на рідну землю. Вирішили тоді Хацаціа — загинув десь Дата Туташхіа. Ти ж знаєш, що таке душа людська — захланна й ненаситна. Ось і поплутав їх лихий так, що розтягли вони мою худобу. Коли я повернувся — гурту наче й не було! У корівнику в Еле стояли бугай, як слон, і одна-єдина дійна корова — ото і все. Хацаціа до мене своїх друзів підіслали, вони плакали й божилися, що худоба видохла під час мору, а як тепер бути, вони й ради собі не можуть дати. А потім сказали мені люди — ніякого мору й близько не було, а худобу мою вони продали ахалкалакським молоканам. Що я міг удіяти? Ткнули тоді мені Хацаціа десять тисяч карбованців, я взяв і більше не пішов до них. Ось як усе це було...»
На цих словах завжди змовкав Дата. Тільки осміхався... Знаєш, як осміхався? Як осміхається зніяковіла людина, згадуючи те, що їй не дуже приємно згадувати. Так умів осміхатися тільки Дата. А потім він вів далі:
«Коли брат мій двоюрідний, Мушні Зарандіа, виклопотав мені помилування, кинув я абрагувати й повернувся додому. І якраз через місяць по тому отелилася наша корова — красивішого теляти не було на світі. Еле не знаходила собі місця від радості. Для неї теля оте,— вірніше, теличка,— було даром божим, провісником щастя й добра. Від неї піде знову наш табун худоби, тішилася вона, і в нашому домі, як і в домі наших дідів та батьків, знову запанує спокій і достаток, Еле пішла в Мартвілі й відправила там подячний молебень, сто карбованців пожертвувала монастирю. Вернулася звідти і від того часу аж до весни вожокалася вона зі своїм улюбленим телятком, тримала в теплі, пестувала його, доглядала, як дитину. І назвала Бочолією. Бог не послав Еле дітей, то вона теляткові всю свою ніжність виливала.
Без чоловіка, сам розумієш, яке господарство. Довелося мені засукати рукава. Там зорати, тут скопати. То нива, то сад, то виноградник, то огорожа, то ворота... Роботи вистачало в сім’ї, що там казати! І хоч я один був на всі руки, але праця є праця, і невдовзі все у нас на лад пішло. Восени багатий урожай міг бути, на три або й на чотири сім’ї вистачило б. З дому я не виходив, не тягло мене до людей. Іменини, весілля, хрестини — все обходилося без мене».
