Була там одна місцинка, галявиною Буху називалася. Кругом пагорби, затишно так, тихо. На галявинці стояв колись будинок, і жив у тому будинку чоловік на ім’я Буху. Подейкували, що вбив він брата, ненароком,— як вийшло, і сам не знав. Повернувся після в’язниці, в селі не схотів жити, а вподобав собі оту відлюдну галявину й оселився там на все життя. Води близько не було, і Буху викопав колодязь. Над колодязем поставив халупку — заходь, кому треба, дверей не було. Колодязь був дуже глибокий: крикнеш у нього і довго чекаєш, поки луна назад повернеться. Коли ноги приносили мене в ті місця, я неодмінно спускався до колодязя й довго сидів, уявляючи, яке в Буху було тут життя-буття. Обридне думати — прокричу в колодязь, послухаю луну. Ось і забавка сяка-така. Та не думайте, що я лазив по горах і лісах зовсім уже не оглядаючись і не побоюючись, та й брати не дозволили б мені. До найближчого села було звідти верстов п’ятнадцять-двадцять. Туди ніхто не підіймався, місцина вважалася безлюдною. Спостерігати й запримічати я навчився швидко — у дітей ціпка пам’ять. Стоптана трава, зламана гілка, зсунутий камінь — усе помічав.
Спустився я якось до галявини Буху, зупинивсь на відстані пострілу, роздивився добре. Ніби нічого підозрілого не було, ще нижче спустився і бачу — під пагорком чоловік якийсь. Сидить під горіхом, заховався, а дуло рушниці — на мене націлив і прислухається знизу. Я його впізнав, то був Дата Туташхіа.
Ми враз обидва принишкли. А я тоді йому:
— Добридень вам, дядьку Дато!
— Доброго здоров’я, абраг!— відповів він весело.— А йди сюди, до мене. Тільки обмини колодязь.
Я підійшов, сів біля нього. Ми побалакали про се про те. Він розпитав мене про братів, де вони, і замовк. Щоб продовжити розмову, я спитав:
— Дядьку Дато, чому ви загадали мені обминути колодязь?
— Я третій день чекаю тебе тут. Ти ж любиш кричати в колодязь?
— Люблю. То й що?
— А те, що тепер у цю халупу ходу немає.— Дата дивився на мене так само весело.
«Щось він, мабуть, приховує від мене з тим колодязем»,— подумав я.
— Раз ви сказали — не ходи, я, звісно, не піду. Нема про що й говорити, дядьку Дато...
— Ні, не в цьому річ. Піти ми підемо. Тільки обережно. Ти йди на крок позад мене.
Так і зробили. Дата Туташхіа підійшов до халупки над колодязем з тильного боку. Халупка була з шалівки: кожна шалівка — аршинів три завдовжки, на два пальці завтовшки і завширшки — вершок. Він розсунув шалівки, заліз усередину, а я за ним. Колодязь був обкладений камінням, так як до пояса дорослому. Ми поприсідали навпочіпки, і коли очі звикли до темряви, Дата Туташхіа спитав:
— Точі-братику, бачиш у камінні рукоятку маузера?
— Бачу.
— Дуло його якраз навпроти входу, зверху маузера й не побачиш, камінням прикритий...
Мене й зараз у піт кидає, коли де згадаю, а як було хлопчиськові? Сердечко калатало, наче зловлена птаха. Та й як ото придумано: ввійде людина, переступить поріг, ще крок — і нога точнісінько біля каменя, за яким маузер. Постріл, і — який би ти не був на зріст, від ширінки до горла — кудись та влучить куля, де вже напевно!
— А тепер послухай! Бачиш мотузок? — Переріж його обережно. Дуже обережно і дуже гострим ножем — тоді нічого не страшно. І ріж отут — від задньої стіни. Якщо й вистрілить — куля полетить до входу, а ти будеш якраз навпроти. Потім розбереш каміння отут і замість кулі одержиш маузер. А тепер ходімо.
Ми вилізли з халупи.
— Дядьку Дато, це для нас готували?
— Думаю, для тебе. Ця штука не для бувалого абрага. Бувалий абраг у такій тихій місцині в двері не піде. Той, хто поставив пастку, знав, що ти любиш приходити сюди і входиш без остраху.
— Виходить, хотіли вбити мене?
— Гадаю, тебе.— А трохи перегодом Дата Туташхіа сказав: — Точі-братику, якщо тебе хто вдарить без причини, а ти йому не віддячиш, він піде своєю дорогою й неодмінно покається за свій вчинок: ворогом твоїм він не стане — затям це. Та коли й ти його вдариш — він уже ворог тобі. Ти через те попав у абраги, що дав здачі тому, хто вдарив тебе без будь-якої причини. Він і став твоїм ворогом. І це затям. Влада й закон — твої вороги. Пометикуй добренько, де взялася ця пастка з маузером, і тоді здогадаєшся, хто твій ворог. Ти мене зрозумів?
— Зрозумів, дядьку Дато. І тепер я вже знаю.
— От і добре. Нехай господь пошле тобі мир і перемогу над ворогом. А я піду.
Дата Туташхіа обійняв мене і пішов униз схилом. Тоді я не знав, що за пагорбом на нього чекало двоє. Мої брати вистежили все те. Видно, Дата Туташхіа прийшов у Мухурський ліс, щоб зустрітися з друзями.
— Куди ти йдеш, дядьку Дато? — Питання моє, звісно, було наївне.
Туташхіа засміявся:
— Город прополоти мені треба!
Стояла пізня осінь.
— Знайшов час полоти! — засміявся і я. Де мені було знати, що крилося за його словами.
Дата Туташхіа подумав і сказав:
— Ще не пізно. Город і ниву, які мені вділено, треба полоти-мотижити і зимою, й літом...
Ми попрощалися.
— Хто це зробив? — гукнув я йому навздогін, коли він був уже далеко внизу.
