— Ража Сарчимеліа або Поко Качава, це їхня робота, немає сумніву. Більше нікому. Та й не пішов би ніхто на таке діло, крім тих двох пацюків. Розкажи про все Максимові та Платону. Вони зрозуміють...
Отак полов і мотижив Туташхіа. Йому не ліньки було працювати на городі і для себе, і для інших.
Тепер лишилося розповісти вам, що ми з ними зробили, і час кінчати. Ражу Сарчимеліа ми підстерегли на дорозі. Я сидів біля великого мішка з кукурудзою. Максим і Платон сховалися в кущах. Іде Сарчимеліа. Подумав: сидить собі хлопчина біля мішка — чого боятися? Він підійшов, і ми зробили з ним те, що робив він сам, коли грабував людей: загадали підняти руки, зсадили з коня, забрали зброю і повели в ліс. Платон сказав: «Ти засунув маузер у колодязь на галявині Буху, а тепер іди витягай. Ми знати не знаємо, що ти там накрутив, нам вода потрібна, без колодязя нам не можна». Він — відмовлятися. І чути не чував ні про колодязь, ні про маузер. Ми зв’язали його міцненько й пустили вперед. Ішли цілий день і цілу ніч, привели на галявину Буху.
— Заходь! — наказав Максим Ражі Сарчимеліа біля колодязя.
Він — до ніг нам, і чого тільки не обіцяв — сам бог знає. А ми стояли на своєму, хоч негідник ніяк не хотів заходити в халупу. Нарешті мені стало шкода його. Я вистрілив і зніс йому черепа.
Через два тижні ми пішли шукати Поко Качава. Але запізнилися, хтось порішив його днів за п’ять до нас.
Незабаром з’ясувалося, що паші побоювання були немарні. У відповідь на одну з наших доповідних записок ми одержали від полковника Сахнова листа, сповненого докорів. Він був обурений примиренням з борчалінським абрагом Ях’я Ібрагім-огли,— бо ж, за словами Сахнова, звелено було знищити його. Нічого такого він не писав! Невдовзі з Петербурга приїхав штабс-капітан Нарейко і по секрету сказав Мушні, що Сахнов не раз запевняв міністра і шефа жандармів у тому, нібито граф Сегеді й Зарандіа провалили переманювання Туташхіа. Не було сумніву: Сахнов почав закладати динаміт. Зрозуміло, можна було на кожну атаку Сахнова відповідати контрударом, але тоді складалася досить сумнівна ситуація: один напад — одна спроба виправдання; кілька нападів — уже кілька спроб виправдатися, а через те, що ти весь час виправдуєшся,— виходить, винен, нехай і не повністю, але почасти — напевне. Полковника таке становище цілком влаштувало б, до того ж воно давало йому привід для постійних скарг своєму високому заступникові: кавказці не дають мені спокою, підбурюють проти мене міністра і шефа жандармів. Безглуздо було давати йому таку можливість, треба було діяти, а ми склавши руки чекали, коли наша фортеця злетить у повітря.
В одному з чергових своїх послань Сахнов звинуватив мене в тому, що Туташхіа живий лише тому, що я попав під вплив Мушні Зарандіа. А Зарандіа звинувачувано в нехтуванні службових і державних інтересів через те, що він хибно розуміє родинний обов’язок. Саме в цей час один з моїх заступників, поїхавши в Петербург, довідався, що Сахнов на засіданні надзвичайної ради міністерства зажадав звільнення Сегеді й Зарандіа або переведення їх у інше відомство. Надзвичайна рада до Сахнова, звісно, не прислухалася, але Сахнов радий був і тому, що перше зерно сумніву було посіяне. В усьому іншому він покладав надію на майбутнє.
Полковник квапився — він вочевидь порушував темп, що подобав методу, який він обрав! Почасти та квапливість була спричинена й нашою поведінкою: самолюбство Сахнова страждало від того, що його поради й докори ми одним вухом слухали, а в друге випускали і по суті ні за що мали його кураторство в «Кілікії». Не міг не знати полковник і того, що хоч трохи, але знали ми про його інтриги, і наша пасивність не могла не тривожити цього вояки, що виліз на білого коня.
А потім посипалися листи, в яких Сахнов вимагав негайного знищення Туташхіа, ніби для цього досить було одного лише пострілу. Міністрові він подав широку доповідну, в якій «з усіма подробицями» описано було, як ми потураємо Даті Туташхіа.
