— Поки що він лікує свою прогресивну клієнтуру. Терському округу нічого не відомо ні за прокламації, ні за те, що ми дещо маємо.
Отже, фактично справу було почато, і за логікою речей мені треба було звеліти Зарандіа, щоб він відіслав матеріали в Терський округ. Я і мав намір це зробити.
А не зробив.
Що ж мене, кат би його взяв, зупинило? Важко сказати, але свою «пасивність» я пояснюю тепер не залежним від моєї волі процесом, який відбувався тоді в моїй душі: розпадався, переставав діяти стереотип, що давно й міцно вкоренився в моїй свідомості.
Зарандіа пішов, а в мене було таке відчуття, ніби, повернувшись із званого обіду, я раптом виявив, що при мені немає чи то табакерки, чи то пенсне, чи то палиці,— я силкуюся згадати, нишпорю по кутках, по кишенях, а згадати не можу. Щось я хотів спитати в Зарандіа, та так і не спитав... Але що? Я мусив згадати — і справді згадав. Зарандіа сказав про справу Спадовського: «Це наштовхує на серйозні роздуми». Я не здогадався уточнити, що він має на оці при цьому. Трохи згодом, саме завдяки Зарандіа, знову випливло те питання, яке мучило мене, але про це — іншим разом...
— Одне слово, тишком-нишком, але так облягли, що й куточка не лишилося для мене ні в Кахетії, ні в Кізіку. Погані чутки порозпускали. Як послухаєш — самому страшної Що вдієш, треба тікати. Роздобув папірця, нібито я панкіський кістинець, і подався в Картлі. У верхній Картлі вікові ліси. Купив доброго коня й пішов трелювати колоди для шпал. У той час усі шпали від Тифліса до Батумі були дубові. Так ось для отих шпал ми дуб і трелювали.
Тягаю дуб місяців два-три. Нікому й на думку не спадає, що я абраг, платять пристойно, але дуже якось одне з другим не в’яжеться: Бекар Джейранашвілі — і мотика, або Бекар Джейранашвілі — і якийсь там волок для колод! Мені дев’ятнадцяти не було, коли я подався в абраги. Одинадцять років тільки те й знав, що бродити по горах та долинах. Працювати для мене — кара божа. Одвик! Кинути до дідька це трелювання?.. А куди підеш? Аж ось нагода трапилася — я й пішов у Мегрелію. Але спочатку розкажу, що то за нагода.
У тих краях, де я трелював, був маєток князя Амілахварі. Управителем у нього служив якийсь Шалібашвілі, називали його всі Нікого. Подейкували, що злигався, мовляв, він з осетинкою, вдовою грузина. Призначив він їй якось побачення в ростомашвілівських хлівах. І ось тієї ночі лежить Шалібашвілі собі там із своєю коханкою, гріх чинить,— коли це вриваються троє озброєних чоловіків. Шалібашвілі позв’язували руки й ноги і прикрутили до стовпа, а молодицю, його коханку, звалили й перед його очима згвалтували. Той, що був у них за головного, й каже Шалібашвілі: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь!» Повернулися — та тільки їх і бачили!
Ім’я Дати Туташхіа тоді і в малого, і у великого з язика не сходило. Людей хлібом не годуй — дай попащекувати. Почують на гріш, а наплещуть — не розплутаєш. Ну, а мені що робити? Я захожий, звідки мене бог приніс — ніхто не знає, з-під дубових колод носа не витикаю. Що ж мені — розказувати кожному стрічному, що ми з Датою Туташхіа побратими ось уже кілька років і такого він зроду не допускав і не допустить? Та й без цього — яка його муха вкусила, щоб пертися з Мегрелії в Картлі заради пранцюватої шльондри Шалібашвілі?! А якби я і розказав усе це — хто б мене став слухати? Людям пуста брехенька дорожча за всяку правду.
Як не сталося, подумав я, що пора тікати — саме час. Але прикидаю собі і сяк і так, коли б гірше не вийшло. Почнуть дошукуватися — звідки забрів, та куди подався, та чи не з тими він дружками, що з шалібашвілівською молодичкою жирували. На мені й своїх гріхів висить — не злічити. Лишився. Приїхали з Горі й з Хашурі поліцмейстер, слідчі, конвой. Нишпорять, риються. Нас, робітників, по одному тягають, допитують, показують Шалібашвілі та його осетинці — ті чи не ті? Потупцяли, попригощалися собі на втіху — і прощавайте, люди добрі. Одне я запримітив — ніби й шукали вони, а ніби й не шукали. Та про це опісля розкажу.
Помучився я ще тижнів два, розрахувався, пішов у Хашурі, продав коня, сходив у лазню, вдягнув нову черкеску; купив іноходця, чудовий попався, скочив у сідло за тридцять червінців, гайнув через Сурамський хребет і за два тижні був у Самурзакано. А чому в Самурзакано? Треба було мені там знайти Дату. У нас давно домовленість була, через кого один одного шукати, якщо треба буде. Той Датин чоловік був коваль, він знав, що ми побратими, і про нашу домовленість теж знав. Чекав я його п’ять днів. Прийшов Дата. Мені здалося, що він трохи постарів і журба його гнітить, а так — той самий Дата, що й колись був.
— Ходімо зі мною, наші гори й ліси побачиш,— сказав Дата.
