Поїхав я з ним, піднялися ми високо. Гарні місця там — дай боже! Знаєш які?.. У Кахетії, скажімо, женеш гарбу, заберешся в Сігнахі, глянеш звідти на Алазанську долину — і таке побачиш, що злість до горла підкотиться і клубком станс. Отаку велику силу мають тамтешні місця, ніби ходять по твоїй душі, топчуть її та ще й примовляють: де вже тобі до нас, дитинко! А ти візьмеш і, щоб з душі тягар той струснути, виматюкаєш своїх волів, одкашляєшся та й заспіваєш так, що груди колесом здіймаються. Он воно як буває! І де тільки той голос візьметься! І пісня привільна виходить, горда... А в Гурії та в Аджарії поглянеш на гори, долини, на море й небо, і думки твої блискавкою сяйнуть, і схочеться тобі стати спритним, прудким, усіх випередити, всіх перемогти. І пісні в них там високодумні, гордовиті. А в Мегрелії та в Самурзакано піднімешся не дуже й високо, на який-небудь пагорочок, і такий у тебе світ у душі, така що всіх прихильність, брате! Хочеться всіх любити, всіх обдарувати, приголубити. Хоч з коня свого злазь, морду його обіймай і проси вибачення, що верхи на ньому сидів та ще й підгонив. І пісню заведеш тиху, душевну, ніби сидиш біля батьківського вогнища. У кожної місцевості своя душа, а все одно всі місця одним дишуть — красою. У Гурії та Аджарії чоловіка, який від закону по лісах ховається, називають піралі, в Мегрелії та Абхазії — абрагом, а по всій іншій Грузії — качагі. Але суть у них та сама: як ти його не назвеш — піралі, абраг, качагі,— з ним його розум, його рука і людська справедливість, а все разом це і є мужність або, як за давніх часів казали,— звитяга. Які місця обрав абраг, така й мужність його. Тому й називаються вони по-різному, а так люди одним іменем їх охрестили. Зрозуміло чи ні говорю — не знаю, тільки одно правда: тому, хто пішов у абраги, в Грузії скрізь добре, але в усій Грузії не знайдеш місць, кращих за ті, що їх мені показав Дата.
Ходили ми днів десять чи тижнів два. Наполювалися, нагулялися. Настав час, і я розказав йому, що сталося з Шалібашвілі. Дата помовчав, подумав, розвів руками — що ти вдієш — і днів два про те ані слова. На третій день ми вбили козулю, я білував її, Дата коло багаття порався, а тоді й каже:
— Далеченько про мене слава гвалтівника розповзлася!
Я знав, що пригода з Шалібашвілі ці два дні з думки в Дати не сходила і до могили не зійде,— такий він чоловік був. Ще два дні минуло, а може, три, він і каже мені:
— Ходімо, брате Бекар, подивимося на Шалібашвілі.
Цього я, правду кажучи, не чекав, а як отямився, мовив:
— Ну що ж, коли йти, то й ходімо!
Днів два його не було... А я в його землянці одсиджувався. Власне, яка там землянка — то в мене були землянки. А його землянка — що ті панські палати. У всьому — краса, розуміння й хазяйська рука. Сам усе обладнав, у всьому красу навів — хіба він часу не мав?
Повернувся він, ми з ним востаннє переночували там. А вранці рушили в дорогу. Лісами добралися в Імеретію; Імеретію перейшли глухими стежками; у Картлі нас ніхто не знав — простували битим шляхом. У Квішхеті прийшли до Гудадзе, Датиного приятеля, Гриша його звали. Він зустрів нас добре. Ми залишили в нього коней і зброю, взяли коси і в обідню пору подалися в Хашурі. Одягнені ми були, як поденники, але при кожному — наган і по сотні патронів.
Колись було так заведено — якщо побратим скаже: «Мені треба, ходімо зі мною»,— іди й не питай, куди й навіщо тебе ведуть, поки тобі не скажуть. Так було заведено з давніх-давен, тому що побратим побратима кликав на допомогу лише тоді, коли іншого виходу в нього не було. Він вів і першу кулю стрічав сам. Я знав: ми йдемо подивитися на Шалібашвілі. А що там іще лежало на серці в побратима, я не знав і питати теж не питав. Що-що, а це я знав — найбільшу небезпеку Дата візьме на себе, мене побереже. А якщо не підеш, тоді де ж іще шукати рівності в небезпеці і законної частки в ризику?!
— Ти лиш одне, Дато, пам’ятай,— сказав я,— мене не жалій і не прикривай, а то ляже на мене гріх поганого побратимства. Зрозумів мене?
— Гадаю, що велика небезпека нам не загрожує, брате Бекар,— мовив Дата, коли ми пройшли трохи дорогою.— Що кому випаде, те й робитимемо, друже! Давай краще помізкуємо, з чого почати і як далі справу вести.
— А що треба нам? Чого хочемо?
